Читаем предсмертные стихи:
Втомилися і підтоптались
І розума таки набрались ... (1861)
Набрались ли? А если набрались, то неужели той
мудрости, начало которой есть страх Божий? Без покаяния это невозможно.
А покаяние оказалось невозможным для Шевченко. Он прожил под девизом:
Караюсь, мучуся... але не каюсь!...
Слово "раскаяние" происходит от имени первого братоубийцы.
Раскаиваться -- значит осуждать в себе грех Каина
и другие грехи. Того же, кто от греха Каина не отрекается (а даже --
напротив) называют окаянным, как например, Святополка Окаянного,
убившего своих братьев Бориса и Глеба, первых русских святых.
Абсолютно справедливы поэтому слова Кобзаря:
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу...
Ведь он всю жизнь, как окаянный, призывал к братоубийству.
Сознание же своей собственной греховности не посещало его:
Які ж мене, мій Боже милий,
Діла осудять на землі? (1847)
Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що.
За грішнії , мабуть, діла
Караюсь я в оцій пустині
Сердитим Богом. Не мені
Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться мені.
Для правдоподобия, впрочем, признается один малюсенький давний грех:
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака -
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге-та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду. (1850)
За такой грех впору награждать. А рассказано про
него затем, чтобы контрастнее представить всю несправедливость Господа:
... І не знаю,
За що мене Господь карає?
...А все за того п'ятака,
Що вкрав маленький у дяка,
Отак Господь мене карає.
И далее читатель от имени оскорбленной невинности предупреждается:
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток.
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршовати.
Коли ж яке поквапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собі у куточку
І віршує й плаче
Тихесенько, щоб бог не чув,
Щоб і ти не бачив,
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись,
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.
Впрочем, и в этой малости, писании стихов (не
говоря уже о других грехах), виноваты враги, т. е. люди (они же --
змеи):
Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді , опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
Звичайне, люде, сміючись.
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь... Вороги!!
І люті! люті !Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияни!
Чи не меж вами ж я, погані ,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь.
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе-і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху... і розбили
О його... Бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого...а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь.
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви...
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!
1850. Не знаю, чи каравсь ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що.
1856. До тяжкого горя привів мене Господь на старість, а за чиї гріхи? Єй же Богу, не знаю.
Христианство призывает к покаянию и обещает
прощение. Следовательно, ему нечего сказать людям, которые считают, что
им не в чем каяться, и не чувствующих никакой нужды в прощении.
Нигде и никогда Шевченко не написал ничего, хотя бы отдаленно напоминающего по силе покаяния пушкинские строки:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу и проклинаю,
И горько жалуюсь, и горько слезы лью,
Но строк печальных не смываю.
Петр Могила сказал: "Щаслива та душа, яка сама себе судить".
Несчастный Шевченко...