Злагода: ідея і реальність

19—20 березня 1999 р. в Києві, в палаці «Україна», відбулася 'подія, яка, хотілося б у це вірити, матиме широкий всеукраїнський розголос. Йдеться про форум єднання демократичних сил і створення Всеукраїнського об'єднання демократичних сил «Злагода».

Відразу скажу, що рішуче і беззастережно підтримую ідею злагоди, ініційовану прем'єр-міністром В. Пустовойтенком. Ми не можемо, не маємо права і далі спокійно спостерігати, як деградує наше суспільство, як роздирається ідейними, соціальними, етнічними і конфесійними протиріччями.

Кілька років тому я звертав увагу усіх нас на необхідність творення української нації. У відповідь почув звинувачення, ніби я заперечую факт існування українського народу. Звичайно, це не так. Народ у нас є і, як ми добре знаємо, не тільки український. Нації ж, на жаль, немає. Нації не етнічної, а політичної, іншими словами — громадянського суспільства. Це наша гірка дійсність і закривати на неї очі, а ще більше заколихувати себе заклинаннями про нашу винятковість, є непростимий гріх.

Злагода нам потрібна, як повітря. Без неї нічого й думати про подолання Україною системної кризи. Але злагода не тільки між гілками влади чи серед демократичних сил, а насамперед в українському суспільстві. Соборна злагода. Як мені здалося, в палаці «Україна» такого широкого розуміння злагоди не було. Підтвердженням цьому є сама назва форуму, а ще більше — витворене ним об'єднання. Воно не просто Всеукраїнське об'єднання «Злагода», що здавалось природним і логічним, а лише об'єднання демократичних сил. Щось на зразок закритого акціонерного товариства. А як же бути із силами «не демократичними»? Хіба з ними не потрібно шукати злагоди? На жаль, ні в залі, ні, тим більше, в розкішній президії форуму представників цих сил я не побачив.

Злагода є категорією не стільки соціально-політичною, скільки моральною. Як на мене, то моральною насамперед. Для її досягнення одних закликів і навіть таких добре організованих зібрань недостатньо. Потрібна реальна платформа злагоди. Адже цілком зрозуміло, що переважна більшість наших співвітчизників, які місяцями не одержують свої мізерні зарплати, пенсії і стипендії, не може бути соціальним партнером влади (в усіх її виявах), рівно ж як і економічної еліти, що так швидко і казково розбагатіла. Значною мірою, завдяки тій же таки владі. Важко уявити злагоду між голодними шахтарями і новими українцями, упакованими в мерседеси і вольво.

Пошук моральної платформи злагоди знову повертає нас до питання про національну ідею. Наша біда не в тому, що вона не спрацювала, а в тому, що у нас її просто не було. Як немає й досі. Ми не змогли визначитись із загальнонаціональним пріоритетом розвитку, котрий би консолідував усі категорії українського суспільства.

Певний час у нас успішно експлуатувалась ідея розбудови незалежної держави. Все інше, як запевняли наші керманичі, було другорядним і могло почекати. Людей просили потерпіти рік-другий, доки станемо на міцні державні ноги, а далі вже й заходимось дбати про економіку, освіту, науку, культуру, нарешті, про людину. Пройшло майже вісім років, а від обіцяного народу добробуту він ще далі, ніж був у 1991 році.

На форумі злагоди я сподівався почути ґрунтовний аналіз наших невдач, вибачення перед терплячим українським народом за його жебрацьке життя, а також запевнення, що відтепер усі гілки влади будуть вважати головним своїм завданням піклування про добробут людей. Мої сподівання справдились лише частково.

Президент Л. Кучма у своєму змістовному і емоційному виступі знову основний акцент зробив на тезі все тієї ж розбудови держави: «Або ми витворимо державу, або втратимо цей останній шанс». Отже, якщо держава ще й досі не «витворена» (з чиєї тільки вини?), то хіба можна нам говорити про якісь там зарплати та пенсії. Давайте будемо творити державу. Це головне. І саме це, треба думати, має бути основою нашої злагоди. А те, що при такому творенні ми вже втратили понад 2 млн. людей, це не біда. Україна знала і гірші часи.

Не більше порадував співвітчизників і прем'єр-міністр В. Пустовойтенко. Весь пафос його виступу, як зрозумів його я, звівся до високої атестації Програми «Україна-2010». Хотілося б вірити, що її реалізація справді витягне Україну з глибокої прірви. Але не можу не погодитись із думкою одного із учасників форуму, що «наше щастя знову десь там за горизонтом». Довгострокові програми (безперечно потрібні) мають ту особливість, що складають їх одні, а виконують (частіше не виконують) інші. Значно складніше і відповідальніше створити програму на два—три роки і в ній закласти реальні зрушення на краще. Та і що це, скажіть будь ласка, за програма, яка ощасливить у 2010 р. вже навіть і не 50 млн. людей, яких ми маємо сьогодні, а тільки 47 млн.

Йдучи на форум, я думав, що Президент і прем'єр-міністр відмежуються від рішення Конституційного суду, котрий відмінив тимчасову заборону Верховною Радою підвищення цін на комунальні послуги, енергоносії і проїзд у громадському транспорті до повного відшкодування заборгованості по зарплатах, пенсіях тощо. Який би це був виграшний крок з позиції зла-

годи. І як би добре він був сприйнятий нашим народом. На жаль, цього не сталося. Навпаки, прем'єр-міністр звернувся до Президента з проханням накласти вето і на новий закон Верховної Ради про призупинення підвищення цін на комунальні послуги.

Шановний Валерію Павловичу! Я щиро зичу Вам, як і Президенту, успіхів у вашій нелегкій роботі, але не можу збагнути, як Ви, ініціюючи ідею злагоди, тут же її руйнуєте. Адже не можете Ви не розуміти, що подібні рішення Конституційного суду є по суті своїй провокативні і загрожують Україні соціальними потрясіннями. Про яку злагоду в суспільстві можна вести мову, коли люди вже обговорюють загрозу їх виселення із квартир за несплату квартплати впродовж шести місяців. Невже й справді ці копійки такі важливі для бюджету держави, що їх треба стягувати з людей навіть ціною соціального миру?

Цілком поділяю позицію І. Драча, заявлену ним з трибуни форуму. Його як завжди образний аналіз ситуації в країні справді вражаючий. Це наша національна ганьба, що у своїй суверенній державі український народ змушений жити на три «К» — картопля, капуста, квасоля.

Давайте, нарешті, перепочинемо від «розбудови держави» і звернемо увагу на нещасний народ. Його добробут, гідне людини життя мають стати головним національним пріоритетом. Йому і повинні підпорядковуватись усі економічні та соціальні перетворення. Будуть заможні і щасливі люди в Україні, буде і злагода між ними.

1999 р.