Україна і Європа

Ця конференція присвячена надзвичайно важливій, можна сказати, вічній проблемі нашого буття. Йдеться про місце України в сучасному світі. Хто ми такі? Європейці, азіати чи євразійці? Розуміється, говоримо не про географічні дефініції, а про етнокультурне самоусвідомлення народу, а може, й підсвідому йому природу.

Після набуття Україною державного суверенітету ми стали буквально марити Європою. Як чехівські сестри прагнули в Москву, так ми сьогодні намагаємося за будь-яку ціну увійти в Європу. Згодні бути там навіть і на правах бідної родички, Нас начебто нітрохи не хвилює та обставина, що в європейських структурах нас не визнають за рівного партнера, постійно зневажають, погрожують вилучити з Ради Європи за невиконання

навіть тих норм, які не відповідають нашим національним інтересам і які не виконуються багатьма західноєвропейськими країнами.

Для мене не існує альтернативного вирішення питання де бути Україні, їй належить бути там, де цього вимагають її стратегічні інтереси. По суті, це сакраментальне питання вирішене самою історією. Україна як етнокультурне явище належить водночас до Європи і до Азії. З далекої неолітичної епохи і до пізнього середньовіччя включно територія України була тим регіоном, де зустрічались різноетнічні племена і народи, які, до того ж, належали до різних систем господарювання. Лісостепову зону займали осілі землероби, степову — кочові скотарі, які постійно виливалися сюди з неосяжних степових просторів Азії. По суті, цивілізаційна межа між Європою і Азією проходила не по Уралу, а по лінії розмежування Степу і Лісостепу.

Впродовж тисячоліть ці два етнокультурні світи перебували в постійній взаємодії: воювали, мирилися, торгували, вступали в шлюбні зв'язки, обмінювались культурними досягненнями. Зіткнення різноетнічних масивів супроводжувалось асиміляційними процесами, коли сильніший етнос перемагав слабшого, або на базі кількох етносів і їх культур утворювався єдиний новий етнос, котрий, нерідко, не був схожий на своїх попередників.

Навіть, якщо ми проаналізуємо історичний розвиток народів території України в епоху середньовіччя, то і тут побачимо різноетнічну і різнокультурну картину. В лісостеповій зоні жили східні слов'яни-русичі, в степовій — тюркоязичні народи: гуни, авари, печеніги, торки, половці, монголо-татари. Сьогодні більшості з цих народів (за винятком татар) немає на історичній карті, але вони не зникли безслідно з лиця землі. Розчинилися у східнослов'янському, а пізніше і українському етносах. Це помітно в антропологічному обліку населення України, мові, культурі, світосприйнятті, побуті тощо.

Отже, генетично ми — євразійці. Це, як кажуть, медицинський факт. І як би ми не оголошували себе чистими європейцями, наша природа від цього не зміниться.

Добре це чи погано? Не думаю, що маємо саме так формулювати наше ставлення до своїх витоків. Батьків, як відомо, не обирають. До того ж азійська складова не повинна викликати комплексу нашої неповноцінності. Східна цивілізація має свої фундаментальні досягнення, які не поступаються європейським. І не потрібно нам зрікатись цієї нашої спадщини.

Сказане не означає неможливості інтеграції України в Європейську співдружність націй. Не потрібно тільки, щоб ці процеси відбувались на шкоду нашим історичним традиціям і інтересам. Як в азійстві не все погане, так і в європействі не все добре.

Некритичне ставлення до так званого цивілізованого Заходу призводить до втрати нами почуття реальності, а іноді й гідності.

Хіба ж в інтересах України згортання її економічних і культурних відносин з Росією, Білорусією та іншими країнами СНД, коли не маємо відповідної компенсації на іншому напрямку взаємодії. Політичні амбіції частини нашої правлячої еліти, не обтяженої знаннями історії, дорого коштуватимуть українському народові. Роль біблійного Мойсея їй явно не до снаги.

Запопадливе ставлення до «цивілізованої Європи» призводить до того, що ми ладні виправдати все, що виходить від неї: і варварські бомбардування суверенної, а також європейської країни Югославії, і сповідування подвійних стандартів — одних для себе, інших для своїх бідних родичів.

Скажіть, будь ласка, чому НАТО не бомбардирує Великобританію за те, що вона впродовж десятиліть не надає незалежності Північній Ірландії? Чому не вживаються заходи військового примусу проти Туреччини, яка зневажає права багатомільйонного курдського народу? Чому не надсилаються війська в Іспанію, щоб захистити басків?

Подібні «чому» можна ставити ще і ще, але й наведених достатньо, щоб переконатися у тому, що так звана «цивілізована Європа» (а в це поняття, фактично, входять і США) не є уособленням абсолютного добра, до якого потрібно беззастережно прагнути.

Бомбардування Євро-Атлантичним союзом суверенної країни Югославії, якими були стерті з лиця землі безцінні пам'ятки культури, по суті, поставили під сумнів не лише майбутнє Організації Об'єднаних Націй, але й єдиної Європи. Йдеться не про воєнно-поліцейську структуру старших і молодших партнерів, а про співдружність суверенних і рівноправних держав.

Насамкінець коротко про питання слов'янської солідарності, яке набуло нової злободенності у зв'язку з війною НАТО в Югославії. Можна з гіркотою констатувати, що за винятком Росії, всі інші слов'янські країни не витримали випробування цією цинічною війною. Звичайно, від країн, котрі тільки-но були прийняті до НАТО, важко чекати осуду її неправочинної військової акції, але ж хоч би висловити співчуття жертві агресії можна було. Тим часом, слов'янські родичі Югославії, у тому числі і брати по вірі, зрадливо промовчали. А деякі і надали свій повітряний простір для авіації країн НАТО. Таку позицію важко вважати моральною. По суті, ми зрадили не лише Югославію, але й свою історичну пам'ять, заповіти великих слов'янських просвітителів Караджича, Шафарика, Шевченка, Дринова та інших, які мріяли про всеслов'янську солідарність.

Нам нічого стидатись, а «цивілізованому Заходу» боятись солідарності сім'ї слов'янських народів. Вона нікому не загро-

жує. Навпаки, це крок до загальноєвропейського порозуміння. Адже, якщо будуть ворогувати між собою слов'янські народи, то про яку єдину Європу може йтися.

1999 р.