Між иншим також шкільну справу мало на оці перемиське Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення писаннями освіти й культури серед вірних на підставі христіянської релігії. Правда, у звідомленню для цісаря Франца з нагоди боротьби за українську мову в народніх школах нараховано в перемиській єпархії 227 шкіл, але перемиські керманичі шкільної справи не були задоволені таким станом і бажали бачити справу куди кращою, як показує статут згаданого товариства.

Цей статут був готовий і мав підпис епископа Михайла Левицького вже 20 січня 1816 р., а 5 липня тогож року затвердив його цісарь на предложення надвірної канцелярії. Тодіж і вийшов він по латинськи друком у Відні.

Статут Товариства священиків обіймав 24 параграфів. Поклавши собі головно за ціль ширити катехитичні й гомілетичні твори не тільки між духовенством, але й між селянами, що вміли читати, зазначував статут, що товариство видаватиме поперед усього такі книги, щоб навіть простий народ міг користуватися ними. Тому статут вимагав книг, написаних „простою мовою, уживаною по селах і в найпростішім стилю". Огляд на мову церковних книг не позволив основникам товариства завести у видання чисту народню мову, тільки піддавав їм буцімто „ублагороднену " мову, з поминенням „грубих помилок" народньої мови, з приближуванням її до гладшого способу вислову, щоб вона таким робом удосконалювалася, а народ, призвичаєний до „елегантнішого" вислову, швидче міг зрозуміти те, що читається та співається в церкві. Далі говорив статут про ті прикмети, котрі мали защіплювати в народ катехитичні й гомілетичні видання товариства; повний брак таких видань, запримічений в часі канонічної візитації перемиської дієцезії в 1814 і 1815 рр., був безпосередньою причиною заснування товариства. Викладаючи, які то христіянські чесноти мають катехитичні й гомілетичні видання товариства ширити між народом, в якій вірности до пануючого народні маси виховувати, статут товариства не завагався навіть поставити товариство на сторожі панщини . В його десятім параграфі читаємо між иншим такі „злочини" селян: селянин дивиться на земельних власників, віднаємців і на панських мандаторів і урядників як на „якихсь тиранів і своїх гнобителів", відмовляється від панщизняних обовязків або не виповнює їх щиро й докладно, панські добра й достатки уважає плодом поту свого лиця, тому при всякій нагоді потайки забирає, що більше, „не завагується підкласти вогонь і пустити з димом маєтки землевласників і їх урядовців" і т. д.

Єсть також згадка в статуті про те, що селяне вживали дітей до пільних робіт, а занедбували посилати їх до парохіяльної школи. Товариство клало собі за ціль укладати книжки для парохіяльних шкіл і впливати в тім напрямку для селян, аби вони посилали діти в шкільних роках до парохіяльної школи. Тому, що парохіяльні школи уважало товариство найуспішнішим засобом поширити правдиву релігію й побожність, ставило собі воно за мету вияснити селянам ціль парохіяльних шкіл, закликати їх до збирання фонду, пригадувати батькам обовязок посилати дітей до школи й пильнувати, щоб вони пильно ходили до неї, нарешті зладити підручники, що їх уживання покажеться потрібним у школі. На дальшім видавничім пляні товариства були писання з історії церкви, церковного права, господарства, гігієни й т. ин. Наукові твори могли писатися також у чужих мовах: німецькій і латинській.

Головою товариства був надзорець епархіяльних шкіл і референт шкільних справ Іван Могильницький, тоді ще парох у Дроздовичах і нижанковицький декан. Зразу стали членами товариства парохи: перемиський катедральний Петро Назаревич, дарожівський Данило Качановський, любачівський Василь Созанський і корманицький Іван Турчманович. Пізніше стали членами: парох Себечова й белзький декан Іван Трильовський, парох Радимна й порохвицький декан Гнат Давидович і парох церкви св. Варвари у Відні доктор богословя Іван Снігурський.

Хоч товариство дуже щільно прикрилося плащем греко-католицького обряду й щедро вилило свою лояльність не тільки супротив австрійського уряду, але й панщизняних потентатів, вороги нашого народу доглянулися й деяких невигідних для себе сторін у будучій діяльности товариства. Заки Михайло Левицький рішився обіжником дати знати духовенству перемиської єпархії про товариство, а саме в марті 1817, вже йшло до нього письмо кардинала Северолі з Риму з датою 24 лютого 1817 р. Кардинал критикував виданий статут товариства й робив усякі закиди. А що Поляки не хотіли допустити до духового й освітнього пробудження Українців, бо за цим мусілаб піти їх свідомість національної самостійности, висловив кардинал підшепнене Поляками побоювання, щоб між українським і Польським клиром не настали спори. Далі були просто смішні закиди, що єпископ титулував себе тільки єпископом із Божої ласки без додатку ласки Риму, й таке подібне. Не перший це й не останній раз подув морозний вітер із Риму Українцям в очі. На це письмо відповів Левицький, а тоді сам папа власноручно висловив йому своє невдоволення. Це дуже цікавий документ мачушиного (щоб ужити лагідного слова) трактування уніатської церкви з боку Риму цілими віками.

На инщім становищі станув віденський уряд. Він побачив у закидах, що їх поробив кардинал Левицькому, вмішування римської курії в справи уніятської церкви в Галичині й зажадав від Левицького вияснення змісту, ціли й основи листу кардинала Северолі. Пояснюючи зміст листу та його причину, Левицький, тоді вже галицький митрополит, писав: „Ця кульгава денунціяція вийшла від черців василіян і від Поляків. Василіянський провінціял, ігумен святоюрського монастиря Доротей Михальський, член польського „уряду народового" в Галичині в 1809 р., бажав бути митрополитом, а Модест Гриневецький хотів бути перемиським епископом. Полякам же не подобалося Товариство греко-католицьких священиків, що має за мету укладати українські популярні книжки. Так ось ті черці василіяне за підмогою Поляків і підюдили кардинала Северолі написати це письмо". Відповів митрополит і на инші закиди, з чим погодився й Відень.