Малорусская Народная Историческая Библиотечка | |||||||
история национального движения Украины | |||||||
Главная | Движения | Регионы | Вопросы | Деятели |
|
10. Безідейність освічених верстов.
Своїм життям, виповненим ідейним змістом, Іван Могильницький різко відбивав від сучасних собі освічених верстов. Як сам Могильницький дивився на ролю освічених верстов, про це маємо цікаве свідоцтво Юстина Желехівського, одного з пізніших діячів перемиського гуртка: „Яко знавець історії знав він (Могильницький), що нарід без шляхти й інтелігенції ніколи не може піднестися, а знаючи, що українська шляхта перейшла на польську шляхту, тодішняж українська інтелігенція, що походила з середнього стану, священиків, мандаторів і економів, була цілком байдужою, як що не ворожою розвиткові української народности, звернув покійний наш патріот усю свою діяльність на освіту простого народу, що лишився вірним свому обрядові й українській мові та зберігав свої традиції й історію в народніх піснях. Отже просвічувати при помочи народніх шкіл селян і міщан і творити з них інтелігенцію з українським духом було його одиноким задушевним змаганням".
А в тім на саму освіту мало українське громадянство викривлений погляд. На працю дивилося воно як на велике нещастя, а школу уважало інституцією, що має. видавати упривилейованих людей. І тоді й довго-довго ще потім батько страшив сина, що дасть його до купця або до ремісника, як що він не буде вчитися. Правда, гірка наука для сина,, але за те пізніше син заживе солодко й не потребуватиме працювати. Щож дивного, що йдучи слідами освічених верстов, і селянин посилав свого сина до школи, щоб син не працював так тяжко, як батько, й став священиком, що живе з живого та вмерлого.
В парі з такими поглядами на освіту витворився серед українського духовенства своєрідний псевдо-аристократизм. Духовенство звичайно відбилося від народу, говорило по польськи й нарівні з дідичем і Жидами використовувало народні маси. Коли повставав торг за треби, священик старався мотивувати свої вимоги тим, скільки то грошей стояла його освіта й скільки літ сушив він собі голову, заки дійшов до своєї мети. Та звичайно небагато варта була священикова наука в приложенню до потреб його парохіян. Раз був випадок, що селянин обвинуватив свого пароха перед консисторією, що не хоче видати йому метрики його батька. І обвинувачений парох боронився перед консисторією тим, що він не в силі перечитати давньої метрики, писаної по українськи, бо в школах учився він по польськи, по німецьки, по латинськи, по грецьки, по єврейськи, по халдейськи й по італійськи та має з усіх тих мов шкільні свідоцтва зо знаменитими поступами, але по українськи його ніде в Галичині не вчили.
Були часи, що українські богослови щойно в останніх роках своїх наук починали вчитися трохи читати по церковнославянськи й по українськи, щоб бодай могли відчитати службу Божу з церковних книжок. Молоді парохи говорили проповіди або сповідали такою каліченою мовою, що їх парохіяне або мало що або цілком їх не розуміли. Деколи український священик не знав ні говорити ні читати по українськи. Щоб могти відправити службу Божу, давав увесь Служебник переписати латинськими буквами, а проповіди в церкві говорив по польськи. Шкільний товариш єпископа Снігурськоґо Іван Парилович почувався Українцем і вдома говорив по українськи, але в урочистій хвилині вбирався в латинську комешку. На вечірні вчив сільську молодь катехизму по українськи, але що третьої неділі виголошував до своїх українських овечок також польську проповідь, а коли вимовив слова служби Божої: „Пріймите, ядите, сиє єсть тЪло моє", додавав шепотом по латинськи: „hос еst соrрus mеum", немовби не був певним, що церковнославянські слова матимуть таку саму силу, як латинські. Як низько впало українське духовенство, доказує те, що в 1830 р. зайшла потреба видати слівник, де церковнославянські слова пояснено польськими. Що це не часи Польщі, а Австрії, видко було тільки з постійних нарікань уряду, що українське духовенство не піддержує сільських народніх шкіл і в них не вчить дітей.
Нечисленні урядники українського походження боялися признаватися до своєї народности. В наукових заведеннях ніхто з учителів і професорів не сказав ні слова по українськи. Адвокати Зарицький, Бачинський, радники Білинський, Курилович, професори університету Нападієвич, Михалевич, учителі Красицький, Клипуновський, Левицькі й иншї хіба тим заявляли приналежність до своєї народности, що в великі свята заходили до волоської церкви й на Великдень поздоровляли митрополита з святом - по польськи. Польська бо мова панувала скрізь по домах освічених Українців, у консисторії, семинарії, навіть по священичих домах. Таким робом у громадськім життю все було по польськи й, коли хто з освічених людей заговорив до селянина або до нижчої прислуги ламаною українською мовою, це вже була велика ласка.
Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
| |