Над приверненням прав українській мові в щоденнім життю багато заслужився єпископ Іван Снігурський. По словам його життєписця Осипа Лозинського Снігурський сам був Українцем (чи то по тодішньому: Русином) душею й серцем і про українську народність дбав як найбільше. Все, що українське, цікавило його дуже й було для нього наймиліше, тому рідних письменників любив дуже, додавав їм охоти й за присвячені собі твори завсіди щедро їх винагороджував. Увесь його двір і вся служба мусіли з ним і між собою говорити по українськи. Цією мовою розмовляв зо своїми слугами, хочби найшовся де в гостині на дворах польських панів. Дуже приємно було йому, коли священики, приходячи до нього в своїх справах і потребах, говорили до нього по українськи. Епископ Снігурський установив у своїм заповіті удержання для учителя церковнославянської граматики, історії й літератури та для професора пастирського богословя в українській мові Як ця фондаціа мала на тодішні часи велику вагу, так і його старання і заходи щодо науки церковнославянщини для богословів. Дбав про піднесення церковного співу й не забув про цю справу також у заповіті.

Опікувався дуже народнім шкільництвом і й заповіті утворив 50 стипендій для бідних учеників. Колиж до цього додати його записи на дяко-вчительський інститут і нарешті те, що він придбав 1829 р. друкарню в Перемишлі, виступить у виразних рисах гуманність і любов до своєї нації в цього зразкового єпископа. Все таки його заповіт написаний по польськи.

Очевидно незатерті сліди лишив по собі Снігурський скрізь і на полі церковного життя й станової організації. Заложив фонд для бідних удів і сиріт по священиках, увертав пильну увагу на проповіди й катехизації, увів урядову українську мову в конкурсові іспити, перемиської дієцезії, позаписував чисто церковні легати в заповіті й т. і. Перемиським єпископом був Снігурський до 1847 р., коли вмер у вересні. Вродився 1784 р. в Берестянах, самбірського повіту. Гимназію скінчив у Самборі, вищі студії у Львові й Відні, де й осягнув ступінь доктора богословя. Від осени 1808 р. був сотрудником, а від 1813 р. парохом церкви св. Варвари у Відні, де й одержав 1818 р. назначений на перемиського єпископа.

Коло єпископа Снігурського гартувалася низка освічених людей, наслідком чого й можна оговорити про Перемишль яко про український культурний осередок. Першим життєписцем Снігурського був Осип Лозинський, другим Юстин Желехівський, обидва священики з єпископського оточення. Осип Лозинський був дуже освічений на свій час. Його граматика української мови спиралася на живі галицькі говори й була найкращою граматикою української мови в Галичині до 1848 р. Не віддала вона нашому відродженню тих прислуг, котрі могла віддати, бо цензурні митарства спинили її видання о кільканадцять літ. У гарній передмові до граматики став ріщуче на тім становищі, що тільки народня мова, хоча й досі не вживана в книгах, може бути в нас мовою літератури, науки та громадських зносин. Працював дуже щиро над піднесенням народнього шкільництва. Хоч зладив далеко кращий переклад шкільної німецької граматики ніж його свояк Осип Левицький, нагороду й затвердження потрапив здобути останній за свій гірший переклад. В 1838 р. зложив гарний букварь народньою мовою в напів фонетичнім правописі, одначе до шкільного вжитку одержав затвердження букварь крилошанина Івана Лаврівського, уложений у мові, що від мови Могильницького ріжнилася хіба тільки більшим числом полонізмів. Лаврівський написав також граматику української мови; з неї відомі досі тільки уривки, цікаві з огляду на те, що брав під увагу говори. Для української культури прислужився дуже, зібравши велику цінну бібліотеку, багату старими рукописами й друками, що її записав перемиській капітулі. Букварь Лозинського лишився в рукописі як один із багатьох документів його заходів усіма силами ввести народню мову й по можности фонетичний правопис у книги. І взагалі Лозинський здавав собі справу з ваги народньої мови для народньої освіти без порівняння ясніше від усіх попередників і загалом усіх членів, так сказатиб, перемиського гуртка.

В звязку з обороною прав народньої мови бути мовою літератури запустився Осип Лозинський в дуже небезпечне тоді для Українців Галичини новаторство, а саме виступив із проектом увести латинську азбуку до українського письменства. Свій проект надрукував Лозинський у Всячині (Rоzmaіtоsсі), літературнім додатку до Газети Львівської, й розбудив публичну опінію українського громадянства проти себе. Йому відповів Маркіян Шашкевич польською брошурою п. н. Азбука й абецадло 1836 року, а ще в осени 1834 року Осип Левицький, що надрукував відповідь у перемиській епископській друкарні, а редактор урядової львівської газети Михалевич (Українець) долучив відбитки відповіди до розсиланих чисел газети.

Осип Левицький також написав граматику буцімто української мови й видав ііцпо німецьки в "1834 р.. Уважав себе поетом і знавцем мистецтва складання віршів. Писав несмачні панегірики (епископам Снігурському та Яхимовичеві, митрополитові Левицькому), ще поганіше перекладав дещо з Ґете, Шіллера й т. д. Його переклади були такі незугарні, що з нагоди перекладу Шіллерового „Дзвона" кружив дотепний двовірш:

Батько Шіллєр зажурився,

що його „Дзвін" в Шклі розбився.

Парохом бо Шкла в Яворівщині був саме від 1834 р. Левицький, що для своїх парохіян видав молитовник і початковий підручник рахунків.

Передтим жив у Перемишлі, де зразу, висватавшися безженно, став капеляном єпископа Снігурського, що нераз виявляв йому свою ласку, хочби винагороджуючи його за відповідь Лозинському. Не без впливу Снігурського вспів також Левицький одержати конкурсову нагороду за переклад граматики німецької мови для народніх шкіл, для котрих видав із початком конституційного життя граматику української мови. Мова церковних книг не дала йому уложити граматики живої народньої мови, навпаки тут є багато церковнославянщини. Все таки оця граматика є значним ступнем наперед у порівнянню з його першою граматикою, виданою

1834 р. по німецьки, задля котрої називали його в своїм часі „знаменитим язикословом". Одначе таким він не був ніколи, хоч видав іще й церковнославянський слівник. Першу граматику буцімто нашої мови переробив із граматики московської мови й через те не давав підручника української мови, а якоїсь Московське-польсько-церковнославянсько-української сумішки. Хоч його погляди пізніше в дечім прочистилися, одначе на справжнім науковім грунті не став до кінця свого життя. Умер в 1860 р. яко парох Нагуевич, родинного села Івана Франка, доставивши теми для його повісти Великий Шум.

Франко оповів про причину його смерти ось що. В Нагуєвичах межує ерекціональний грунт із громадським. Терплячи часто шкоду від громадської худоби, Левицький хотів відгородитися. А передирався Левицький завзято з місцевим писарем Костем Думяком, що його він назвав мантою, себто шахраєм. Протягом кількох років, як оповідали в Нагуєвичах, кожду свою проповідь кінчив Левицький менше-більше так: ,„А коли де найдеться чоловік хитрий, підступний, злосливий, пяниця, дерун, лизун, кривдитель і ізверг (кат) роду людського, то такий чоловік називається - манта". За його прикру вдачу громада не любила Левицького, називаючи його „ксьондзом грубим". І саме Думяк розпочав в їмени громади з ним сварку за те, що ставив пліт не на межі, а на громадськім грунті. Був це гарячий день літа. Суперечка на полі протяглася трохи не до полудня. Думяк довів Левицького до лютости й він вхопив кіл, підбіг на те місце, де хотів поставити пліт і, вдаривши затесаним кінцем об землю, крикнув: „Ось поти моє!" й у тій же хвилині впав на землю ражений параліжем.

Ця сценка характеристична для задиркуватости Левицького, що нею він відзначався й у своїй письменській діяльности. Доброї волі не можна йому відмовити, напр. у 1843 р. задумував видавати: Бібліотеку бесід духовних, одначе нічого трівкого не лишив по собі. В його задиркуватости й лежить його головне значіння: своєю вдачею він робив рух і не давав спати в часах, коли тяжко було за робітників.

Із діячами перемиського гуртка прийдеться ще зустрітися. Про дотеперішніх діячів треба сказати, що всі вони були священиками. Призвичаєні до церковно-славянської мови богослужебних книг і вважаючи її святостю, звичайно й хотіли її мати літературною мовою для нашого народу. Священиче становище потягало за собою те, що їх світогляд обертався головно коло духовних справ, а віру й народність вони утотожнювали. Перестерігав перед таким утотожнюванням уже Іван Могильницький, висловлюючи розумну думку, що греко-католицький обряд і українська народність не покриваються. Українцем є той, хто почуває себе Українцем і говорить по українськи без огляду на те, чи він є уніятом, чи римокатоликом, чи й ісповідує иншу віру. Все таки обставини тодішнього українського життя в Галичині склалися так, що навіть праця тільки в інтересі церкви, напр. хоральний спів у перемиській катедрі, що його завів Левицький, була вже початковою працею над національним освідомленням чи то працею над задержанням людей при українській народности. В такій самій мірі можна говорити про народність тодішнього народнього шкільництва.