Микола Устіянович, що під впливом Шашкевича відпольщився й почав писати вірші, написав три роки по його смерти віршом згадку про нього по польськи, задумуючи її помістити в львівськім польськім тижневику. Але що польська газета не прийняла згадки про українського поета, остання заждала до 1848 р., щоб собою почати життя політичної організації Українців „Головна Руська Рада". Дня 2 мая 1848 р. о 6 годині увечері зійшлося більше ніж триста Українців ріжного стану й віку в салі зборів консисторських нарад, щоб завязати згадану політичну організацію. Перед зборами видрукував навмисне на це Маркіянів приятель Микола Устіянович у рівнобіжних текстах, українськім і польськім свою „Згадку за Маркіяна Шашкевича во вічную єго память" і перечитав її перед самим засіданням, „аби, ударивши в жалкиї і тоскливиї струни народної думи, видобути в найблаженнійшій годині і в родимім серцю стоголосний відзвук". Таким робом в історичній хвилині завязання першої політичної організації Українців у Галичині віддано честь „тому поетичному духові, котрий так сильно полюбив українську (руську) народність", як говорить звідомлення з основницьких зборів організації. Що більше, провесну для українського народу в Галичині можна говорити на протязі такого часу, доки Маркіянові думки мали силу в провідників Українців, у першій мірі, поки не спроневірилися їм його найближчі товариші.

Довше ніж Яків Головацький був вірний ідеї Шашкевича Микола Устіянович. Замолоду захопився він так польським революційним рухом, що мало що не опинився між польськими повстанцями під Варшавою, а на старість попав у другу скрайність - став москвофілом. Вдячна згадка нашого народу належиться йому за період його життя між згаданими двома скрайностями, коли він причинився до культурного й політичного відродження свого народу. З 1848 й 1849 рр. походять найкращі твори Устіяновича: Месть верховинця, Страстний четвер, Старий Єфрем і багато поезій, що їх містив у „Галичо-рускім Вістнику" під власною редакцією.

Через кілька літ по смерти Шашкевича був енергійним і вірним носієм його ідей Яків Головацький, що з тяжкою бідою діждався висвячення. „Наша літературна діяльність - оповів Головацький у своїх споминах - була в очах поліції злочинною. Директор поліції Пайман сказав просто з приводу видання Русалки: „Досить роботи завдають нам Поляки, а ці шаленці ще хочуть розбудити положену до гробу українську національність". Не дивно після того, що уряд по звідомленням поліції побачив мене небезпечним в їх ро зумінню й зажадав доходження. З серцем, переповненим гіркостю, вернувся я до своєї жінки, що стрінула мене зо сльозами. Поліція не довіряла; деякі з арештованих Поляків, мстячися за те, що Українці не йдуть 'із ними разом, набріхували, скільки душа забажала. Практикант кримінального суду Чех Марек сказав письменникові Володиславові Залові в таємниці: „Хай Бог не памятає Полякам за те, що вони набрехали при допитах на бідних Українців!" Нарешті я пішов із проханням до бувшого президента намісництва барона Кріґа й, вияснивши докладно всю справу, очистив себе від підозріння й в 1842 р. уряд зняв із мене заборону. Але митрополит Левицький придумав іще канонічний процес. Два священики мали під присягою потвердити й поручити, що я не належу до жадного таємного товариства й не бував на зборах, де курять тютюн і грають у карти".

По висвяченню одержав він сотрудництво в Микитинцях, але митрополит піддав його заразом під нагляд пістинського пароха Левицького, у котрого було стільки всього значіння та всієї заслуги, що був свояком митрополита Левицького.

Ще перед своїм висвяченням, приготовив до друку й видав у 1841 р. Головацький накладом Миколи Верещин-ського приповідки, що їх зібрав один із товаришів початкового Маркіянового гуртка Мирослав із Городенки - Ількевич. У збірці впадає в очі не тільки фонетичний правопис, але й мягке т (ть) у третій особі однини та множини. Тимчасом із листування обох братів Головацьких, Якова й Івана, що пильнував видання приповідок у Відні, відомо, що вони спорили між собою за правопис, котрим мали друкуватися приповідки. Іван дораджував латинку, а Яків виписав йому довгий лист в обороні свого правопису, закінчений тим робом, що хоч видавець і згодивбися на правопис Івана, книга мусить вийти тим правописом, котрого бажає накладчик Верещинський. Іще в 1848 р. заступав Верещинський ідею Шашкевича, заклинаючи іменем „безсмертного Руслана" Якова Головацького, щоб він боронив народньої мови й фонетичного правопису в нашій літературі на з'їзді сотки „руських учених", себто на першім просвітнім конгресі Українців Галичини.

Ще за життя Шашкевича в 1842 р. приготовляв Головацький матеріяли до нового альманаха, що його хотів назвати Галичанкою. Ці матеріяли увійшли щойно у Вінок, що його перша частина появилася 1846, а друга 1847 р. у Відні. Зокрема перша частина Вінка, надрукована сфонетизованим правописом (о, викинення ъ), продовжала гідно традицію Зорі й Русалки Дністрової як своїм змістом, куди ввійшла між иншим і нераз згадувана вже тепла стаття Головацького про Шашкевича з додатком псалмів, пятьнадцяти оригінальних і десяти перекладених поезій і Олени, так і передмовою, де видавець Іван Головацький, згадуючи про славянські голоси, що Українці Галичини здрімалися, тяжко хроплять, а може й позавмирали, ставав на всеукраїнськім грунті: „Не льзя і не тут місце доходити жерела і розберати причини сих кривовязих мніній; не нам то з декотрими осужувати долю галицьких Русинів і їх язика. Але гляньмо лиш на просторонь нашої Руси, від Сяна, Висли й Буга аж по Дін і Донець, а зпоза Бескида, Дністра й Чорноморя ген-ген горі по Припеть і Десну, вдивімся в се здорове, чисте ядро безмаль не тричі пять міліонного народа, пригляньмося в зеркалі єго величественних діяній і недолей, зрівнаймо єго глубокоумноє, так разительно розвинуте житє і образованє народне, а з радосним восхищенєм зголосимо: Сей нарід живе в цілости народній і ніколи не замре, а єго доля - то відземная парість всемірної судьби предвічної Словенщини!"

Одначе на жаль та Славянщина, заступлена нарешті одним московським морем, пхнула за кілька літ і романтика Івана й трохи тверезішого практика Якова на шлях національної зради. Маленьким ступнем до неї була зміна правопису в другій частині Вінка(ъ і дике в нашій мові закінчення минулого часу на л: думалъ), а привели його до того „наші Славяне", а саме „приятелі й ровесники" його, як говорить у передмові. В другій частині Вінка появилися між иншим вірші Антона Могильницького, Івана Вагилевича, Якова Головацького, Миколи Устіяновича й ин. З писань Антона Могильницького, однолітка Шашкевича й сина священика в Підгірках, калуського повіту, поданий тут вірш „Згадка старини" й виїмки зо „Слова о повинностех підданих" із 1839 р.; тут пішов він слідами Шашкевича й накликував товаришів, аби присвоїли собі знання рідної мори, бо будуть учити український народ, а не вміють із ним розмовитися, будуть його провідниками, а не знають відповісти його мовою, коли про дорогу їх питає. Тогож року видав Могильницький панегирик у честь одного австрійського архикнязя, що саме тоді обїздив Галичину. Цей вірш не замітний поетичною стійностю, а тільки тим, що цензура перепустила його, а сконфіскував митрополит Левицький. Він велів забрати увесь наклад і тримав його довгі роки з причини народньої мови вірша, бож „не можна такою простою мовою такого достойника витати". Пізніше зазначився Могильницький у нашім письменстві своїм недокінченим епосом Скит Манявський ы низкою віршів, між останніми найпопулярнішим „Русином-вояком".

Недолюблювання народньої мови з боку митрополита Левицького, виявлене при конфіскаті Зорі, Русалки Дністрової, панегирика Антона Могильницького тощо, пригадує один факт, що зайшов кілька літ після того, як він засів на митрополичім престолі. А саме в 1821 р. він задумав видати посланіє до своїх вірних у церковнославянській мові. Показалося, що для такої мови не було цензора. Адміністративна влада просила митрополита вживати в друкованих посланіях зрозумілої для населення місцевої народньої мови. Тоді митрополит відповів владі цілим науковим виводом. Тут доказував, що пастирські посланій звязані з церковними справами й не можуть обійтися без висловів церковно-славянської мови й що українська мова це самостійна галузка славянської групи, бо й український нарід це окрема самостійна частина славянського племени. Очевидно митрополит Левицький буз завзятим прихильником церковщини в українській літературі.

Поза чисто церковними справами Митрополит Левицький і його оточення були цілком байдужі до всякої народньої справи. Коли Іван Головацький післав один примірник Вінка з листом митрополитові, він прочитав лист, але на пакеті написав власноручно, що не приймає його. По виході приповідок Ількевича приніс їх Головацький до семинарії. Префект Михайло Малиновський показав його ректорові Григорієві Яхимовичеві, що переглянув примірник, дещо перечитав, але ніяк не хотів купити, кажучи по польськи: „Не можу й не можу, тому не можу, що не хочу". Коли Головацького не хотіли висвятити, пішов він до Яхимовича й щиро оповів йому про свої мрії, свої заходи коло розвитку літератури та свою участь у літературнім русі. Яхимович вислухав його холодно та сказав, що він нічого не знає й не може нічого помогти, бо все те залежить від поліції й уряду. Колиж Головацький зо сльозами в очах просив його порадити йому, до кого має звернутися, він відвернувся й повторив свій стереотиповий вислів: „Не знаю, порадьтеся в адвоката". Тоді поклонився Головацький і відійшов, думаючи собі, як то його професор, його ректор, його духовний отець не може дати йому ради, безсердечно ставлячися до нього.

Українській освіченій верстві уявлялася духова смерть як ідеал найвищої культури, явище, що на жаль іще сьогодні стоїть на перешкоді більшости освічених Українців у Галичині стати справжньою інтелігенцією свого народу. На особі Яхимовича, що пізніше став єпископом і показався добрим сином свого народу, можна ствердити ще одно явище, котре сьогодня мститься на поступі нашої справи в Галичині. Добрим Українцем став Яхимович тоді, коли побачив, що австрійський уряд бодай не противний розвиткові українського (руського) руху. В освічених верстов Українців Галичини виробився бездушний урядовий патріотизм. Здаючися цілком на уряд, привикла наша інтелігенція бачити в тім уряді, отже поза собою й народом, а не в собі й народі, движучу силу, котра порядкувалаб народнім життям, і послідовно пізніше зідентифікувала інтереси свого народу з інтересами несвого уряду.

Живо змалював час, обставини й людей глухих часів Яків Головацький у 1846 р. Досвідчивши багато на собі та знаючи ще більше з оповідань, він написав по німецьки статтю до Літопису славянської літератури, мистецтва й науки (Jahrbuche fur slavische Lіtеrаtur, Kunst und Wissenschaft), котрий виходив у Липську. Виходячи з засади, що коли знає двох людей про якусь річ, це вже не є таємницею, він не виявив нікому таємниці до 1885 р. Статтю підписав псевдонімом „Гаврило Русин". Щоб іще більше затерти сліди, додав автор, що писав її на руїнах колишньої столиці Галича, що було правдою тільки в переноснім значінню. Тисячу примірників відбитки прислано з Липська до Галичини. Брошура зробила незвичайно сильне вражіння. Чех Піхлєр говорив Головацькому, що він сам купив коло 600 примірників для ріжних осіб: Українців, Поляків і Німців. Поляки й Німці, прочитавши брошуру, нищили її. За те Українці захоплювалися, а львівські семинаристи переписали в одну ніч сотку примірників і розіслали на провінцію.

Як же виглядають у дзеркалі Головацького обставини й передові люде його часів. Стаття починається ствердженням найбільшого занепаду Українців між усіма славянськими народами. Хоч український нарід най більший по московськім між Славянами, він не має літератури, котра вїдповідалаб його чисельности. Московщина придавила українську літературу в Росії, а що до Австро-Угорщини то „від кількох десяток літ уже пробудилися більші й менші славянські народи Австрії до нового життя; кождий із них підносить мову своїх предків, розвиває свою літературу, поширює знання між своїм народом. Чехи й Хорвати, Словінці й Дальматинці, Серби та Словаки йдуть навзаводи з собою. Горстка людей, як Словінці, Дальматинці, Лужицькі Серби й Словаки, видає часописи; а три міліони Українців не можуть нічим виказатися, що булоб ознакою їх літературного життя. Навіть Болгаре, що стогнуть під мусульманським ярмом, виявляють сліди духової діяльности; а Українці під лагідним берлом Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл - як дикуни".

Хоч і українська земля й милозвучна мова й здібність Українців до інтеллектуальної освіти творять вдячне поле для наукової й літературної праці, хоч для Українця легка річ пізнати всі славянські мови, нема в Галичині ні літератури ні навіть надії на кращу будучину. Облогом лежить українська література й освіта, а чорні хмари нависли над нею. Причина цього в браку добрих керманичів, а далі в браку осередка й органічного звязку поодиноких частин українського народу, розбитого між дві держави, Росію й Австро-Угорщину, а в останній між три краї (Галичина, Буковина й Закарпаття). Українцям, що називають себе освіченими, бракує потрібного засобу моральної сили, річевого знання, любови до батьківщини й пожертвування. Народ роздроблений, прибитий і без самосвідомости; його провідники, зденаціоналізовані й відчужені, заколисують народ спокійно до сну. А згори придивляються з повним спокоєм байдуже цьому упадкові й заборонюють усякий рух, що міг би збудити сплячого.

Дальша частина статті присвячена яскравому малюнкові національної долі Українців за Австрії після того, як вона в незвичайно нужденнім стані прилучила Галичину яко колишнє українське галицько-володимирське королівство. Цілком поневолені народні маси, темне духовенство, одиноку ставропігійську друкарню, що друкувала церковні книги - ось що застала Австрія. Але українська національність ще сильно держалася в народніх масах: міщане, найнижча шляхта й духовенство говорили по українськи. Навіть у Львові, цілком спольщенім у 40 рр. XIX в., були при переході Галичини до Австрії цілі передмістя, де загально говорили по українськи. Спинившися довше над заслугами цісаря Йосифа II для українського народу: облекшенням долі селянина й піднесенням його до людської гідности та над його заходами коло розвитку освіти, зазначував автор, що по смерти Йосифа вже не виходили такі важні розпорядки, які помоглиб національній освіті Українців, бож декрети того роду, що декрет про заснування митрополії у Львові або про грошеву кару за слово „піп" у приложенню до уніятського духовенства, не мали найменшого впливу на освіту народу.

До того українські єпископи не були тими людьми, котрі пізналиб справжні потреби народу та предложилиб їх цісарському тронові. Добро народу не лежало на серці єпископів і їх пралатів: вони заходилися коло зрівняння уніятського клиру з латинським, коло можливого зближення до польської шляхти. „Замісць дбати про моральну й духову освіту народу почав безженний світський клир спір із монастирським духовенством, що трівав так довго, аж побідило світське духовенство. Потім зоно звернуло свою увагу на вищі титули, щоби зрівнятися з аристократією", й подіставало титули баронів та місця в шляхетських сеймах Галичини. Епископи й пралати помагали спольщенню власної нації. Українською мовою вони погорджували, бо вона була для тих панів занадто проста. Такі погляди високих церковних достойників були тим небезпечніші для нашого народу, що саме по розборі Польщі розвинулася високо польська література в таких осередках, як Краків, Варшава, Вільня тощо, й почала витискати свій денаціоналізаційний вплив на освічених Українцях. Навпаки по скасуванню українських монастирів не було кому закупити й урятувати від затрати цінні останки колишньої української літератури. Так пропали навіки цінні старі друки й рукописи, вирятувані перед вандалізмом уніятських візитаторів, ультрамонтанських вихованців папських колегій.

Похлинувши в собі українську шляхту, почала польська аристократія щораз більше польщити Українців, головно при помочи шкільних директорій. Цісарський декрет із 1818 р. в справі мови в народніх школах ніколи не увійшов у життя. Правда, митрополит Левицький подавав деякі надії, коли під його проводом заснувалося товариство священиків у Перемишлі для видавання й поширення популярних книжок, але відколи він звязався з польською родиною Станкевичів, пішов цілком відмінним шляхом. За гроші, що їх він витратив на маєток Збору, можна було протягом часу створити літературу; „колиб цей капітал, крівавий піт його підданих і вірних, що його він марнує на речі, про котрі згадувати соромно, ужити на добродійні заведення, для учительських кандидатів, шкільні книжки й т. д., він уже тепер приніс би дуже гарні плоди". Митрополит Левицький це головна причина й чинник національно-культурного занепаду Українців. Він іще ніколи не відозвався до народу в його рідній мові, хоча сам попович із роду. При візитаціях декани водили гурток школярів від села до села, щоб відограли перед митрополитом шкільний жарт - іспит. Даремне допитуватися за великою сумою грошей, що їх зложило українське духовенство на фонд для сільських учителів і передало митрополитові. „Кажуть, що за них звелено побілити святоюрську катедру" - додавав іронічно автор.

Маючи в діедезії понад 60 фаміліянтів із родини Левицьких, що роблять спостережений над кождим рухом і доносять митрополитові, він уміє добирати собі для своїх назадницьких цілей людей без самостійного характеру. Це митрополит надав духовній семинарії викривлений напрямок, повірюючи ректорат людям, що до того не доросли. Колись була семйнарія окрасою Українців, надією батьківщини. "В теперішній семинарії є ріжнородні елементи, але нема справжньої віри, ніякої христіянської науки й жадної надії на краще. Єзуїтські гіпокрити, польські перекинчики, ласі на наживу слуги черева, фаміліянти Левицького-все всуміш перемішане". Один дзвінок порушує цю машину, що називається духовною семинарією, а є в дійсносте „заведенням для випасу й вигодування без духа й без ідей". Читання книг строго заборонене вихованцям семинарії, всяке визначення молодих талантів, кожде сміливіше слово викликує підозріння. Ректор заборонює читати Ґете, Шіллєра, Осіяна й т. д. Ось як думають ці панове: коли молодь читає книжки, то не можна спинити, щоб не попали їй у руки заборонені книги; тому найкраще не дати їй жадних книг, таким робом забезпечуться вони також перед забороненими. Ці пани самі від молодих літ не читали нічого крім шкільних книжок, ласкою та всякими иншими способами здобули вищі становища, не знають нічого про поступ часу й не хочуть також молоді позволити, щоб вона про це щось довідалася. Нарешті митрополит має також вплив на цензуру, чи то цензора українських книг, котрий завсіди радиться його й заборонює навіть розвідку Лямартіна Про обовязки духовного стану, перекладену з німецької мови оперу Селянин як мїліонер і инші найневинніші речі. Колиж і пощаститься якомусь рукописові одержати цензурний дозвіл, передержують його три-чотирі роки. Перед кількома роками заборонив гостро митрополит вихованцям віденського конвікту щонебудь писати й друкувати. А зважиться хтось працювати для народньої справи, наражається на тисячу неприємностей. Сім років здержував митрополит Вагилевича від висвячення й виміг нарешті від нього письменне зобовязання, що не буде нічого писати, й нічого друкувати ні в краю ні поза кордоном. „Сумно це для народу - з огірченням писав автор - коли негідні люде чужої народности допчуть ногами його народність; але далеко, далеко сумніше, коли виродний син роздирає груди своєї рідної матери. На жаль, мусимо це сказати про наш народ; він ховає в своїм лоні за багато такого гаддя, таких духових давителів народу, що заслуговують на повне безсмертя, одначе побіч Герострата, бо святиня народности дорожча й тисячу разів дорожча ніж святиня Діяни".

Митрополит висилає часто посланія, де підлещується високій шляхті або з пристрастною ненавистю виступає проти свого товариша - барона Гарасевича. Недавно здобув у римській курії місце для 13 українських юнаків у колегії поширення віри в Римі. „По довгім шуканню знайдено нарешті шістьох хлопців, що їх навіть дійсно вислано до Риму, щоб вивчилися тамошнього духа й защепили його в Галичині, бо єзуїти не можуть защепити його в твердих українських головах. Кажуть, що коли не можна розрубати дерева залізною сокирою, то беруть деревляний клин і вбивають його в зарубину, зроблену сокирою. Митрополит післав українське дерево до Риму, щоб порубати його римською сокирою на клини, а ці деревляні клини мають колись розрубати український національний пень, бо залізні сокири працювали безуспішно й поробили тільки зарубини".

Замітна річ, що й автор анонімного листу до цісаря до Відня з чорним малюнком життя українських народніх мас, написаного кільканадцять літ перед статтею Головацького, не поставився з симпатією до митрополита Левицького, признаючи його відповіднішим для військового стану ніж духовного, тим більше, що він дбає про власне приватне добро, а не про загальне добро й релігію.

Далі нарікав Головацький, що від найвищих не відбігли далеко доктори й професори, котрі зо страху перед утратою хліба задивилися на свої власти та сплять на тяжко здобутих лаврах. Ставропигійський інститут має капітал, друкарню, бурсу, та не має спосібних людей, що повелиб справу кращим шляхом. У тривіяльних школах по містечках учать по німецьки й по польськи, ніде по українськи, хоча далеко більша частина дітей у шкільнім віці й майже всі дотичні громади - українські.

Нижче українське духовенство, понижене в порівнянню з латинським і далеко гірше дотоване, веде нужденне життя й ділить радість і горе з народніми масами. Не зважаючи на те, заслуга це нижчого духовенства, що досі зроблено на полі національної літератури й освіти.

Хоч папські буллі заборонили перехід із уніатської церкви до латинської, такий перехід відбувається постійно, а в однім 1845 р. перевели єзуїти в самій Тернопільщині тисячу уніятів на латинство. Не зважаючи на паперові декрети, в дійсности уніятів трактують гірше не тільки від латинників, але й від православних і протестантів. Словом - маючи звязані руки й ноги, Українці так змучені, що не мають сили випростуватися, а не то йти вперед.

Автор радив піднести середній стан в Українців, увільнити народ із пазурів лихварів-Жидів і від гнету шляхти. Ширенням корисного знання в рідній мові треба піднести освіту, промисл і добробут. Мову треба науково обробити й викладати її яко звичайний предмет публично в високих школах для всіх тих, що матимуть якісь зносини із українським народом. Найбільше треба вчити молодь краєвої української мови, щоб одержати бодай у найближчих десятиліттях людей, здатних гідно виконувати урядову службу. Піднесенням літератури, історичними згадками й часописами треба скріпити національність, аби згодом назад приєднати вищі стани. Не мішаючися до національного життя, віри й мови народу, держава повинна підняти акцію визволення селян від панщини, скасувавши її або давши її на викуп, бо тільки таким робом можна зробити раз на завсіди кінець притіснюванню селян.

Закінчується стаття збиванням обвинувачень, що падали на Українців від їх ворогів, про симпатії до Росії. Навіть Енґель у передмові до своєї Історії України, Галичини й Володимири передбачував із острахом можливість, що Росія заявить претенсії до Галичини. Головацький не згадав про Енґля, але „трійця" певно знала його Історію. Розбираючи згадані обвинувачення, підносив Головацький, що московщина заливає все в Наддніпрянщині й дуже часто можна чути нарікання про покривджений Українців. Централістичний російський уряд дивиться косим оком на українську літературу. Словом - підпомагаючи українській літературі, моглаб Австрія мати вплив і на Українців за Збручем.

На страшне положення українського населення в Галичині звертав увагу й німецький Авґсбурзький Загальний Часопис (Аugsburgеr Аllgemeine Zеіtung) з тогож року в статті п. н. Знад Дністра.