6. Поглиблювавше національної думки Галицьких Українців.

За кличем „Головної Руської Ради" у Львові відозвалися окружні Ради в краю, між котрими визначилась була Руська Рада в Станиславові. Там відбув ся в дні 30. мая 1848. р. народний руський фестин, на котрім о. Григорій Шашкевич, парох в Угринові коло Станиславова, виголосив знамениту промову патріотичну, що викликала загальне одушевленнє і підєм національного духа.

Василь Ільницький, б. радник шкільний і директор академічної гімназії у Львові, у своїх споминах згадує те незвичайне вражінне, яке зділала на ньому (тоді студентови університету) промова Григорія Шашкевича в Станиславові, якої вершком були слова: „й руский лев потрясає на ті кривди з обуреннєм свою золоту гриву"...

Ось так добувались з чистих душ тодішних Українців почування до змагань за волю і життє свого народу, та звідсі лине думка політична про самостійність нації.

Відтак у пропамятнім письмі з 9. червня 1848, до цісаря Фердинанда, поставила „Головна Руська Рада" такі домагання: {стр.27} „щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обнимає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, опісля Галицьким Королівством, та вкінці червеноруським Воєвідством; — та щоб ті части краю, які замешкують Мазури, відділено від „руської провінції". Ся часть краю обнимає західну частину Галичини і має польське населеннє".

А з другої сторони, щоби до поділу Галичини не допустити, зорганізували Поляки так званий „Руский Собор", до котрого належали переважно Поляки українського походження, та отся псевдоруська Рада мала на меті параліжувати діяльність „Головної Руської Ради" [10 Пр. пор. Крівавого року, Відень 1917, стор. 19 і д., та D-r. М. Łozynskyj, Wiederherstellung des Konigreiches Halytsch-Wolodymyr, Lemberg 1918, стор. 14 і д.] До сего уживав Собор всяких способів [11 O. Софрон Витвицький, парох Раківця і Семенівки оголосив в січні 1849, визнаннє свого блуду, бо приступив був до польської „Ради Народової", та відтак переконав ся, що нерозважний крок учинив і що тая свобода рівність і братерство на пустих словах тільки стоїть, а серце їх хоче завсігди над нами старшувати і далеке від сего, щоби нам щиро сприяли. „Длятого вирікаючи ся звязку з польськими партіями, сказав він, — молю вас чесні браття усердно: Прийміть мене яко брата, кающого ся за той мій блуд!"], не виключаючи навіть переговорів з „Головною Руською Радою" , щоби погодити інтереси і змагання Українців з посяганнями Поляків, але ті заходи остали без успіху. Тоді зголосив ся був гурток визначних Поляків українського походження до єпископа Григорія Яхимовича з заявою, що вони хочуть перейти на грецько-католицький обряд. Епископ Яхимович розваживши наміри польських панів, відповів їм, що Русини не мають шляхти та її не потребують...{стр.28}

Супроти внесеного польського протесту проти поділу Галичини на дві части, „Головна Руська Рада" внесла другий меморіял до міністерства внутрішних справ, з 17. липня 1848, в котрім домагалась в імени всего руського народу Галичини прихилити ся до її бажання з отсих причин: [12 Пр. Пор. матеріяли Івана Кревецького, Справа поділу Галичини в рр. 1846-1850, в Записках Наукового Товариства ім. Шевченка, Львів 1910, стор, 54, і д, Т. XCIII., Т XCIV, стор. 58. і д.]

„1) Тому, що згаданий поділ Галичини на дві провінції є відголосом волі цілого руського народу, котрий заступає „Головна Руська Рада", та котрий не відступить від сеї своєї невідмінної волі;

2) Тому, що як Урядови добре відомо — у східній части Галичини є 2 1/2 міліона руського населення. Але не зважаючи на се, заходами Поляків починає вводити ся у всіх судах руської части Галичини урядова мова — польська. Та чи може що більше ранити почуваннє народу, як коли йому заперечують його найдорожший скарб — його мову. Така зневага мала би в теперішних обставинах впасти тільки на Русинів, що мають свою власну вироблену мову, яку треба тільки впровадити до шкіл і урядів;

3) Тому, що руський нарід може тільки тоді прийти до власної національної гвардії, сього сторожа народного конституційного життя, коли Галичина буде поділена, бо тепер, як се Урядови відомо, се право привластили собі в цілій Галичині Поляки.

4) Наведене висше є доказом, що народна кривда, якої руський нарід зазнавав у протязі кількох століть на своїй власній землі з боку польських заходців через угніт, пониженнє, а навіть релігійне переслідуваннє, — триває ще й тепер.

5) Русини жадають поділу Галичини не тільки наслідом признаної конституцією національної са-{стр.29}мостійности, але іще більше тому, щоби увільнити себе вже раз від політичного впливу з польського боку, на що є так богато доказів, починаючи від 1831. р., що приносить тільки нещастє, — та щоби спокійно і без перешкод уживати своїх національних прав для національного розвою.

6) Бажання Русинів при пробудженню їх народного почування звертають ся до сего, щоби під охороною австрійського конституційного уряду розвивати пробуджене з найглибшого сну національне життє, — що одначе Поляки, добиваючи ся своїх, для нас зовсім чужих цілей, стараються знівечити.

7) 3 того виміреного від кількох століть проти нашого народу ворожого систему Поляки зібрали вже плоди, найшовши у спольонізованих Русинів найподатнійші наряди до повного підкопання руської народности і підпомагання польським інтересам, — які протестуючи разом з Поляками проти отсего поділу Галичини є для руського народу богато небезпечнійші, чим сама правдива польська партія.

8) Вкінці, без поділу Галичини не можна й думати про запоручений конституцією самостійний національний розвій тих двох народів, що йдуть противними дорогами.

„Вже в 1846. р. при нагоді прилучення до Галичини кусника Краківської землі уважав Уряд потрібним взяти поділ Галичини під розвагу, а виконаннє сього наміру являє ся тепер дуже важним для збереження руської народности.

„Головна Руська Рада", яка заступає руський нарід, подає сю просьбу з тим, що потрібні підписи зі всіх сторін Галичини, заселеної Русинами, пришле пізнійше.

„Супроти того отже, що в теперішних обставинах життє руської народности без поділу Галичини много потерпіло би шкоди, ц. к. Міністерство зволить поділ сей на руську і поль-{стр.30}ську провінцію високосклонно перевести. Таким чином Русини, вільні і забезпечені від всіх неприхильних політичних впливів, а також від всіх покус, тим більше будуть старати ся дати дальші докази своєї незрушимої вірности і прихильности до Вис. Престола й сильно причинятися всіми народними силами до утвердження союза, що обнимає всі провінції конституційного австрійського цісарства. У Львові, 17. липня 1848. В сім дні, іще видала „Рада Руська Головна" ось яку відозву до народу: „Мир Вам Браття!

Рада Руська Головна видячи потребу і зважаючи на учинені предложення денекотрих поменших рад, аби Галичина з причини двох народностей, руської і польської, була поділена на дві провінції, на руську в руській східній, і на польську в західній части Галичини, подала давнійше о те до Його Величества прошеннє. Но понеже те прошеннє досі не є ускутечнене, а Поляки і ложно називаючий ся „Руский Собор" і ті Русини, котрі тримають з Поляками, написали прошеннє напроти сего поділу і підписи збирали, — для того Головна Рада Руська подала за тим самим поділом під днем 17. липня 1848, до Високого ц. к. Міністеріюм друге прошеннє.

Головна Руська Рада уділивши ті прошення поменшим радам у відписах желає, щоби для попирання тої просьби всюди ся руські люди підписували на осібних паперах... давши заголовіє таке по руськи і по німецьки: Ми підписані в окрузі руської поменшої ради (імя рек) приступаєм к прошенню до Високого ц. к. Міністеріюм під днем 17. липня 1848, ч. 173, від нашої Головної Ради для поділення Галичини на дві провінції поданому.

Головна Рада поручає нарід о сім ділі добре обучити, що від того поділу наша добра доля {стр.31}залежить, щоби ся для того як найбільше руського народа підписувало. Потому мають ся ті підписи як найскорше сюди до Головної Ради надсилати, а вона зашле їх разом додатково до свого прошення і до своїх підписів до Високого Міністеріюм.

Від Ради Головної Руської во Львові, дня 17. липня 1848. М. Куземський, заступник предсідателя. Т. Леонтович, секретар. Що сі побоювання членів Головної Руської Ради у Львові не були безпідставні, виказуєсь з переписки д-ра Франца Смольки, котрий був польським депутованим та разом з Фльоріяном Зємялковським держали тоді у своїх руках керму польської політики.

Франц Смолька написав в своїм листі з 8. серпня 1848, до Львова:[13 К. Widmann, Franciszek Smolka, jego życie i zawód publiczny. Cz. 1. Lwów, 1884, стор. 242 і. д.]... Читаю якраз, що внесено петицію руських підданих в справі поділу Галичини на дві губернії. Вам відомо, що ми наміреному поділови Галичини, підписаному цісарем дня 19. черв. 1848.р. „brevi mami" скрутили карк, — одначе з приводу поданої петиції се питанне могло би бути відновлене і експльоатоване на нашу шкоду. Тому треба, щоби нам прислали петицію Русинів з як найбільше підписами, щоби Галичини не ділити на дві губернії. Мені здаєсь, що в сій справі вже щось робить ся; — Прошу Кабата[14 Др. Маврикій Кабат був у Львові адвокатом, відтак професором університету.], щоби пішов до Ради народової, щоб сю петицію прислали як найскорше...

Маючи на увазі ті супротивні заходи Поляків, внесла була „Головна Руська Рада" поновний меморіял до міністерства внутрішних справ з датою 28. жовтня 1848, в котрім заявила, що поділ Галичини є питаннєм життя для Русинів „Die Theilung Galiziens ist eine Lebensfrage fur die Ruthenen".

На се відповіли Поляки своїм меморіялом з 27., падолиста 1848. р.