6. Прилюдний акт руссофільства в Галичині, 1866. р.

В третій сесії першого періоду Сойму галицького виступило польське представництво вже явно зі своїми змаганнями політичними.

Польська соймова більшість хотіла обезпечити свою владу в краю і на се продумала була такий спосіб, щоби впровадити цісарське канцлєрство для Галичини і Кракова. Наші посли противили ся впроваджуванню канцлерського уряду, що мав обнимати всі справи державні з виемом справ спільних всім краям держави, — побоюючись, що сим способом Поляки возьмуть у свої руки всю власть в краю.

В дні 27. марта 1866. р. промовляв п. о. Михайло Куземський в галицькім соймі проти впроваджування канцлєрства для Галичини і Кракова. „Ваше нагле внесенне", казав п. Куземський, наміряє межи „руським" народом і монархом поставити канцлєра-родака, щоб і у Відні мати опікунство, котрого ми тут в краю хочемо позбути ся. Та дорікаючи польській автономії, сказав він, що як наші громади доходять своїх прав до ґрунтів, лісів і пасовищ, то прозиваєсь їх комуністами, —

як наших прав політичних боронимо, то найде ся зараз назва: москалі, а як хочемо боронити независимости нашої церкви, то видите в нас сейчас шизматиків!..

Але польська соймова більшість проте ухвалила 84. голосами, вислати до цісаря адресу з домаганнем канцлєрства для Галичини і Кракова, та в дні 9. квітня 1866. р. польська депутація вручила цісареви відносну адресу. Сe наближеннє Поляків до цісаря з односторонним домаганнем і злегковаженнє протесту представників нашого народу було тяжким ударом, що поважно захитав віру нашої суспільности в можливість життя в таких обставинах...

Опісля в дні 18. квітня 1866. р. прийшло під нараду галицького сойму предложеннє центрального правительства про намірений територіяльний поділ Галичини на дві адміністраційні области. Польські посли виступили проти такого поділу, обстоюючи безглядно єдність краю. Між иншими промовляв граф Аґенор Ґолуховскі і п. Грохольскі, та сей останний сказав, що він є gente Ruthenus, natione Polonus, а рух „руський" назвав теокрацією, котрої Русини виреклися через унію з Римом.

Натомісць наші посли домагали ся не тільки поділу адміністраційного, але виказували потребу політичного поділу Галичини. Зокрема, п. о. Лозинський сказав був: „Вмісто напротив себе враждувати, розділім ся по добрій воли, і працюймо кождий на своїй родинній ниві"... А п. о. Качала доказував, що без поділу Галичини нема автономії, нема рівноправности і нема свободи!.. Та п. о. Наумович полемізував з п. Ґрохольським і виказував, що сей не розуміє значіння теокрації, покликуючись на слова пророка Самуіла: „Бог і нарід", — при чім ужив таких докорів, що Чехи самих себе і Галичину найбільше Германізували, а Польщу ніхто инший не продав, як тільки Поляки. Вкінці, п. о. Павликів поставив був формальний внесок з домаганнем політичного поділу Галичини. За сим внеском голосували тільки наші посли і з Кракова п.Зайдлєр, —

та отсей внесок упав. А правительство устами комісари Поссінґера заявило було, що воно не обстоює поділу Галичини...

Се був другий тяжкий удар для нашої репрезентації...

В сім критичнім моменті звернули ся були наші соймові посли під проводом митрополита о. д-ра Спірідіона Литвиновича до тодішнього галицького Губернатора Франца барона Паумґарттена о поміч, а він заявив їм, що правительство не може нічого зділати, і що вони повинні з Поляками дома залагодити ся.

Та прийшла черга на австрійську державу. Вона увійшла у війну на два фронти: з Італією і Німеччиною, та по пораженню під Краледвором, 3. липня 1866. р., мусіла мирити ся. Рівночасно з пересправами про мир — велися у Відні наради над перестроєм внутрішнім австрійської держави. З сих нарад не сподівали ся в краю нічого доброго для нашого народу...

Чехи побачивши пруське військо в Празі — негайно заявили ся, що хочуть остати під Австрією. Поляки галицькі також добивали торгу в австрійських кругах двірських. Се був зворот у внутрішній політиці Австрії, спричинений воєнними подіями, як також новим державним міністром графом Белькреді, що був прийшов на місце старого Шмерлінґа...

Тоді львівське „Слово", в числі 59. з 8. серпня 1866. р. умістило ніби допись зі Львова п. заг. „Погляд в будучність", в котрій отсе зясувано: „Не можемо відділити ся хінським муром від братів наших

i відступати від язикової, літературної, церковної і народної звязи зі всім „русcким міром!" Ми не „Рутени" з 1848. року, ми настоящі Русскії, — но як всегда били, так єсьмо і останем в будуще непоколибимо вірні нашому августійшому австрійському монарху і світлійшій династії Габсбурґів! Зложивши таке віроісповіданнє, не будемо потребувати боятися польського канцлєрства, — не буде нам се могло закинути ся, що язик наш неспосібен

до висших училищ, — необразований до урядовання і пр., — бо язик наш і література наша „русска" — давно і далеко перестигла польську, чого нам і самі Поляки в соймі і всюди заперечити не здужають"...

Ся допись була підписана безіменним: „один іменем многих"...

Таким чином по раз перший зовсім явно і ясно висунено руссофільске обєднаннє як спосіб оборони проти посягань Польонії, а рівночасно був се акт недовіря до австрійського правительства, як також прояв зневіри у власні сили...

Тодішний редактор „Слова" Богдан А. Дідицький пустивши у світ таку майже незамітну допись, вижидав: що буде далі. Та як преса польська і німецька заговорила про сей важний зворот і центральне правительство сим занепокоєне, — зачало розвідуватись: що таке сталось і чому, — то „Слово" принесло iнформації з найпевнійшого і „найчистшого" жерела, що „провідники Русинів" не випирали ся того кроку, а заявили, що до сього примусило їх правительство, котре наміряє перевести реорганізацію Галичини по думці плянів польскої соймової більшости і віддати управу Галичини гр. Ґолуховскому („Слово" ч. 64. з 25. серпня 1866).

Тим часом зловіщі хмари нагромаджували ся на галицькім горизонті і приладжувались нові удари: польські ради повітові над громадами, краєве намісництво з графом Аґенором Ґолуховским на чолі, впровадженнє польської мови урядової, усуненнє інс-

пектора „руських" шкіл народних Східної Галичини Григорія Кульчицького, — а „святоюрські" провідники потішали ся кличем: „Твердая Русь все перебудет"!..

В австрійській пресі відозвав ся тоді майже незамітний голос Юліяна Лаврівського під заголовком „Protest der Ruthenen", що виступив був проти проголошування єдинства з російським народом...

З кінцем місяця вересня 1866. р. заіменував цісар графа Аґенора Ґолуховского намісником галицьким. Се була відповідь на польську соймову петицію о утвореннє канцлєрства для Галичини: на разі Поляк граф Ґолуховскі намісником краю — на знак передання влади Полякам. Та за се пішла опісля польська соймова адреса з 7. грудня 1866. р. до цісаря, — закінчена знаменною заявою: При тобі найяснійший пане стоїмо і стояти хочемо!..

Митрополичу капітулу принимав намісник граф Аґенор Ґолуховскі в дні 15. жовтня 1866. р. та на промову митрополита Литвиновича відповів по руськи (українськи) і просив, щоби забути давні непорозуміння, запевнюючи, що буде справедливий, а „руській" народности не станесь кривда... Але сим приреченням польського намісника ніхто не хотів вже повірити.

Митрополит Литвинович був таким становищем австрійського правительства болючо вражений і мав з жалем висказуватись, що велике нещастє спаде на наш нарід.

Про невідрадне положеннє галицьких Русинів заговорила незабаром російська преса, коментуючи становище австрійської політики супроти Поляків та висказуючи співчуття нещасним „Русским Галичанам". Отсе підхопила була європейська преса і зачала передсказувати, що ся справа може стати новим жерелом міждержавних конфліктів. Те потуряннє Росії стало піддержувати ґрупу галицьких Руссофілів. Редактор „Слова" — Богдан А. Дідицький з тріюмфом писав відтак: „Кілька слів співчуття „Велико-Руссов" — переполошило Ев-

ропу, бо Австрія підняла „вопрос польський"...

В дійсности найшлась була тоді австрійська монархія по програних війнах у скрутному положенню. Перед нею стояли три шляхи наладнання внутрішних відносин: державна централізація по думці Шмерлінґа; державний дуалізм з Австрією і Угорщиною, або федерація націй. Іще розважувано тоді думку тріалізму, — що мала бути переведена злукою трьох держав: австрійської, чеської і угорської. В сім разі, Галичина мала припасти Угорщині...

Та цісар Франц Йосиф поєднав ся з Мадярами і згодив ся на державний дуалізм, та звідсі вийшла австро-угорська монархія. Чехи не хотіли йти під владу німецьких централістів в Австрії і запротестували проти такого устрою держави, не висилаючи своїх соймових делегатів до державної ради у Відні, а Поляки погодили ся з династією Габсбурґів за ціну передання їм влади над Галичиною. Отсе був головний корінь лиха в Австрії, що викликав базнастанні боротьби національні між Чехами і Німцями, як також між нами і Поляками, та Славянами і Німцями...

Фридрих Фердинанд Байст, іменований дня 30. жовтня 186 6. міністром закордонних справ і президентом міністрів сказав був до наших послів-політиків:

„Моя рада є: завернути, щиро завернути, як добро народности лежить дійсно на серці"...

Та чи воно було щире, покажеть ся далі.