"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

2. Другий Сойм галицький, 1868. р.

По проголошенню основних законів з 21. грудня 1867, [43 При ухвалюванню основних законів державних з 21. грудня 1867, промовляв і голосував за ними з наших делегатів (послів) в Раді державній тільки один о. Іван Гушалевич. Посли: о. Баревич, Боднар і Манастирський голосували з Поляками „проти".]) розпочались наради другого Сойму краєвого галицького в р. 1868. Наші посли увійшли до сього Сойму в числі зменшенім, але за те мали за собою досвід політичний з першого періоду сеймового: установи шкільні (санкція краєвого шкільного закона з 22. червня 1867), та в дорозі: Раду шкільну краєву і урядовий язик польський.

З наших людей, які увійшли до другого Сойму треба згадати: митрополита Спірідіона Литвиновича, епископа Тому Полянського, о. Йосифа Делькевича, о. Івана Гушалевича, Василя Ковальського, Юліяна Лаврівського, Василя Маковича, Івана Манастирсько-

105

го, о. Івана Озаркевича, о. Теофіля Павликова, о. Антона Петрушевича, Івана Чачковського, Івана Борисикевича, і Амброзія Яновського. Перше засіданнє другої сесії другого періоду Сойму краєвого галицького відбулось 22. серпня 1868. р., яке отворив намісник граф Аґенор Ґолуховскі. Він забув вже від р. 1866. німецьку мову та не знав нашої мови, а говорив тільки по польськи. Наші соймові посли придержувались тоді тактики сецесії. Вони були збентежені невдачами останних двох років і затрачували провідну думку політичну та ймились тактики оборонного відпору. Коли в дні 2. вересня 1868. р. прийшла під нараду справа уживання язиків в судах і адміністрації Галичини, посол о. Іван Гушалевич зложив заяву, що наші посли виходять з соймової салі і не беруть участи в нарадах над сею справою. При сій дебаті зголосив ся був до голосу польський посол граф Александер Борковскі і поставив внесок, »źeby miasto wyrazu małoruski położyć wyraz małopolski«, (Powszechna wesołość w Izbie! — зазначено в протоколі соймовім). Над сим тоді смішним внеском п. Борковского перейшли самі польські посли до дневного порядку нарад, значить відкинули такий внесок як неможливий і нерозумний! Але вже саме поставленнє справи виказує нам сьогодня, як вічна є правда: Nihil novi sub soli!.. Та посол Борковскі був тоді знаною фіґурою в Соймі, що при всякій нагоді голосив: »Rusi nie ma wcale; Ruś to Polska, a co nie jest Polską, to Moskwa«!.. Відтак в дні 11. вересня 1868. р. була в Соймі краєвім галицькім дебата на тему викладового язика на університетах у Львові і Кракові. При сій справі обстоював посол Юліян Лаврівський, що руському язикови належуть ся рівні права з польським язиком на університеті у Львові, а посол Василь Ковальський ставив внесок, щоб домагатись викладів в польськім і руськім язиці. Але

106

і тут найшов ся посол о. Тома Баревич, що покликував ся на »Ruthenische Notabilitaten« з р. 1849, котрі мали заявитись за німецьким язиком, — з чого малоб слідувати, що по двайцяти роках повинен прийти польський язик викладовий,.. А тим часом наші студенти вже були внесли в місяці лютім 1867, петицію (з 272. підписами) до галицького Сойму та в місяці червні 1868, р. петицію до Палати послів у Відні: про уладженнє, зглядно впровадженне руських викладів на львівськім університеті. Заступав там сю петицію посол о. Іван Гушалевич, та її переказано міністрови просвіти. Невдоволені законами основними з 21. грудня 1867, та незаспокоєні протиконституційними концесіями на областях шкільництва і урядової мови підняли Поляки домаганнє державно-правного відокремлення Галичини. Отсим домаганнем занимав ся Сойм краєвий галицький на своїх засіданнях від 21-го до 24. вересня 1868. На сих засіданнях прийшли під наради: так звана галицька резолюція і адреса до цісаря, котрі заступав іменем соймової комісії посол Казимир Ґрохольскі. Наші соймові посли побачивши безглядність з польської сторони зложили зараз на вступі нарад устами посла о. Теофіля Павликова заяву того змісту, що порівнавши нашу адресу, котрої навіть не відіслано до вглядної комісії, вони супротивляють ся, бо стоять на зовсім противних засадах, що не дають ся погодити і тому ані в дебатах ані в ухвалюванню не будуть брати ніякої участи. По сій заяві вийшли наші посли зі Сойму, як стверджує соймовий протокол: вийшло кільканайцять послів, — а лишив ся тільки руський посол Тома Баревич і був чинний як секретар Сойму [44 Stenograficzne Sprawozdania Sejmu krajowego Królestwa Galicy i i Lodoraeryi z W. ks. Krakowskiem, 1868.]. О. Тома Баревич був гімназійним професором в Станиславові, та від того часу за зломаннє національної солідарности був він бойкотований і скоро скінчив зі своєю політикою.

107

В таких обставинах являють ся: адреса до цісаря і згадана резолюція — політичними актами польських послів Галицького Сойму. Зокрема, в адресі до цісаря жалують ся Поляки на основні закони з 21. грудня 1867, що сі не ушанували індівідуальности краю, так що під конституційною формою мав би тривати далі систем централізації, а се здержує свобідний розвій краю. Тому край мусить самостійно і незалежно становити про внутрішні потреби свого публичного життя, наслідом чого ставить ся в конституційній дорозі відповідний внесок про запевненне автономного стоновиска краєви. Отсим відповідним внеском мала бути так звана галицька резолюція. Та польські посли соймові не були між собою згідні, як мають поступити в сім ділі. Посол др. Франц Смолька пропонував, щоби візвати делєґатів до зложення мандатів до Ради державної. Проти такого поступовання виступив граф Аґенор Ґолуховскі, не в характері намісника, але як посол та сказав, що боротьбами не доходить ся до ціли. Він заявив ся був також проти предложення соймової комісії, бо — як казав — резолюція обнимає дразливі річи, що будуть цісареви неприємливі. Також кн. Володислав Санґушко не дораджував токої резолюції супроти цісаря. Але референт справи посол Ґрохольскі далі обстоював, що якраз треба цісареви сказати правду, чого хочемо! Та остаточно погодили ся польські посли між собою і звідсі вийшла ось яка резолюція: „Сойм краєвий заявляє на підставі §. 19. краєвого статуту, що законами основними з 21. грудня 1867, витворений устрій монархії не дає нашому краєви стільки законодатньої і адміністраційної самостійности, що йому належить ся зі згляду на його історично-політичну минувшість, його окремішну національність(?!), степень цивілізації і територіяльний простір, і тому не відповідає ані вимогам національного розвою і його условинам, ані дійсним потребам краю, а довше три-

108

ваннє такого стану мусить погубно відділати проти розвою нашої провінції і добра цілої монархії. „Сойм краєвий ставить на підставі §. 19. краєвого статуту отсей внесок: Королівству Галичини і Володимири з вел. князівством Краківським признаєть ся національну автономію в таких розмірах, які відповідають його потребам і окремішним відносинам краевим, — а передусім: 1. Сойм краєвий буде виключно постановляти про спосіб (modus) виборів до Ради державної. 2. Галицька Соймова делегація буде брати участь тільки в тих нарадах Ради державної, що відносять ся до спільних справ сього королівства з иншими в Раді державній заступленими частями монархії. 3. Низше означені справи, о скільки відносять ся до Королівства Галичини і Володимирії з вел. князівством Краківським мають бути вилучені з обєму ділання Ради державної, визначеного основним законом та по думці §. 12, тогож закона перейти до компетенції Сойму краєвого: а) організація торговельних палат і торговельних установ; б) законодавство про кредитові і обезпечуючі установи, банки і каси ощадности; в) законодавство про правз своїни (приналежности); г) означуваннє основ научування відносно народних шкіл і гімназій, як також законодавство про університети; д) карносудове і поліційне та цивільне законодавство, як також законодавство про гірниче право; е) законодавство про основи організації судових і адміністраційних властей; i) закони до переведення основних законів про загальні права горожан, про судейську і виконну власть і там покликані закони; ж) законодавство про ті справи, що відносять ся до обовязків і зносин нашого краю супроти инших країв монархії; з) громадське законодавство без обмежень вказаних в артикулі 4. основного закона з 21. грудня 1867, про загальні права горожан держави. 4. На покриттє видатків адміністрації і судівництва, віроісповідань і просвіти, публичної безпечности і краєвої культури в Галичині буде виділена з державного

109

скарбу до розпорядимости Сойму краєвого квота, яка відповідає дійсному запотребованню, та відносно детайлів ужиття буде винята зпід компетенції Ради державної. 5. Маєтности, так звані камеральні добра, належні до Королівства Галичини і Володимирії з вел. князівством Краківським, мають як власність краю бути приділені до краєвого фонду сього королівства. 6. Сільні жупи в Королівстві не будуть без призволу Сойму краєвого сього Королівства ані продажі ані замінені ані обтяжені. 7. Королівство Галичини і Володимирії з Краковом одержить власний найвисший трибунал судовий і касаційний. 8. Королівство одержить перед Соймом краєвим відповідальний краєвий уряд в справах внутрішної адміністрації, судівництва, шкільництва, публичної безпечности і краєвої культури, як також краєвого міністра в раді Корони" [45 Пр. пор. Prof. D-r Е. Bernatzik. Das osterreichische Nationalitatenrecht, Wien, 1917.]. Такий внесок поставив відтак посол Ґрохольскі в палаті Послів у Відні і сей внесок приділено комімісії, але справа стрінула тут поважні перепони, а наші посли піднимали всякі заходи в центральнім правительстві Австрії, щоби не допустити до здійснення так званої галицької резолюції. Звідсі іще надія на Reichsrat у Відні... В тім напрямі йшла політика руських послів з конечности, щоби у віденськім парляменті і в центральнім австрійськім правительстві найти охорону руського народу супроти Поляків. Отеє була трагедія політична, бо центральне австрійське правительство собі приєднувало Поляків коштом нашого народу, а наші посли шукали у нього охорони супроти Поляків...

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"