"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

3. Товариство „Просвіта" у Львові, 1868. р.

Почин до завязання Товариства „Просвіта" дала руська (українська) академічна молодь. В марті 1868. р.

110

вибрали акедеміки (студенти) наші комітет, щоби заняв ся укладом статуту. Остаточно уложеннем статуту „Просвіти" заняли ся: др. Корнило Сушкевич, Анатоль Вахнянин і Олександер Борковський, але львівське намісництво відкинуло сей статут та наслідом відклику призволило міністерство внутрішних справ, дня 2. вересня 1868. р., заснувати товариство „Просвіту" у Львові на основі предложеного статуту. За ціль товариства подано в §. 1. статуту: „пізнаннє і просвіта народу". Отсе був новий, а так простий і ясний клич українофілів галицьких, званих народовцями, бо вони станули на бік народу, як казало ся, - піднимаючи здорову думку національну, що до нашого національного відродження мусимо черпати силу з мас сільського і міського люду! До обновлення живого духа нації треба було культурно і національно освідомити маси народу, щоби з долини класти нові основи. Отся молода громада Українців народовців, незражена політичними невдачами своїх батьків, приступила в дні 8. грудня 1868. р. до відбуття першого загального збору товариства „Просвіта" у Львові, в салі на Стрільниці. Рано того дня мала відправити ся служба Божа в одній нашій церкві у Львові, але її не відправили „свої" та оснувателів „Просвіти" прізвано „ляхоманами" і відсилано до костела на "Niepokalane Poczęcie..." Ось які се часи були!.. Збори відбули ся при участи 64. членів оснувателів. З краю приїхав одинокий о. Йосиф Заячківський. Голова комітету оснувателів Анатоль Вахнянин отворив збори промовою, в котрій пояснив програму товариства: „пізнаннє і просвіта народу". Опісля, зібрані вибрали провідником нарад львівського міщанина Василя Товарницького, а сей покликав на секретарів: дра Корнила Сушкевича і Володимира Ганкевича. Кромі львівських Русинів промовив на сих перших загальних зборах „Просвіти" гість з провінції —

111

старший патріот о. Йосиф Заячківський, парох в Лопянці коло Долини. Промова о. Заячківського в імени „німого сільського люду" була так розумна і сердечна, що годить ся ще й сьогодня її нагадати: „Щира охота — мовив бесідник — пізнати чесних Русинів львівських і докинути дрібненьку лепту до просвіти народу привела мене до Львова. Завізвали ви, панове і село на нинішні збори, тож і з села прийміть ласкаво голос хоть не уче-

112

ний, а щирий. Не загадав я відзиватися від стану духовного, до котрого й я належу, — за той можу лише сказати словами євангельськими: „сам возраст имат, сам о себі да глаголет", — але маю вам донести два слова від того, що так скажу, німого сільського народу, від котрого представителів не бачу на тім зборі. Одно слово є слово подяки для вас, панове, що в так краснім числі зібралися радити о єго просвіті. „Правда в тім великім а чужім Львові через ті послідні століття було все від рода в род кілька щирих заступників народу, котрі як сторожі на погибельній стражи, визирали хвилі, коли їх „очи увидять спасеніє і славу людей своїх". Визирали й не увиділи, і так оден по другім угасали. Так було, аж поки не засіяв славний рік 1848-й — і воскрес нарід руський, а на чолі народу поставив себе стан духовний. Нарід узнав його за свого проводира і заступника, узнали його і чужі. Не дивож, що на нас піднялася вся вража сила, а ми не до борби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, зачали оглядатися позаду себе, щоби собі плечі убезпечити і — зацафалися так далеко, що стратилисьмо з очей нарід — а нарід нас. Тож на наше місце хочете ви панове ставати і повести дальше діло просвіти народу там, де ми перестали. За то нарід вам дякує, а Бог най благословить. „До вас же молоденькі тут притомні братчики, молодіже шкільна, маю друге слово від народу а то: прошеннє, щоби й ви пішли за прикладом старших братів ваших і не змінилися ніколи народови свому. Не гнівайтеся на мене за те слово! Нарід знає, ба й світ знає, як красне чувство огріває нині грудь вашу. Кобиж так все було! Кобисте годні опертися тому сильному напорови, що вас хоче відторгнути від вашої народности. Навіть тоту невинну літературу народну, тоту кість жебрачу,

113

що й найлютійший владітель лишає підупалим народам — і тую хотять вам обмерзити, указуючи на наших літератів — голодних і босих. „На що вам кажуть — нуждатися і нове непотрібне творити? Радше беріться за готові богаті сусідні літератури, черпайте і наслаждайтеся обильно, чи з лівої, чи з правої сторони!" Боже милий! чи лиш Русин сирота має бути так темний, аби не пізнавав, що чужа література, ба й культура чужа — єсть то барва двірська, ліберія, хоть-би й золотом шита? — скоро її раз надягнеш, пращай воля! служи до віку тому, чию барву носиш. „Дармо вас лякають самим народом, що той невирозумілий, невдячний, недовірчивий. Ба деж би вже й набралося довіря в тім біднім народі? Не кажу вже за тоті віки, о котрих сільський нарід і не знає, коли то верхні освічені верстви нарід опускали, — досить і того, що він нині видить, зачавши від того хлопчика, котрому необачний учитель при вступі до школи єго красні кучерики обстриг, так що й рідна мати не пізнала свою милу дитину, аж до того укінченого академика, що стоїть на роздорожу, з котрого указують ся єму всякі дороги. На котру будь він вступить, чим дальше піде, роздобуде собі красного хлібця, цвитучої долі. Кожда дорога поведе тебе з дому батьківського в чужу чужину, тільки тої дороги не найдеш, котра привела би тебе назад до свого народу. І звідкиж взяло би ся ще довірє у того народу, котрого так скоро опускає все, що тільки крихту підійметься? „Ділайте-ж нині щиро, кождий в своїм заводі! Бідна Русь мати, бідні і ви сини її. Праця се ваш капітал, з котрого маєте сплатити найсвятійший довг народови. Таж ви знаєте, і нарід свідом того, що ваша нинішна наука оплачується по найбільшій части тим мізерним грошем, на котрий нарід керваво працює. А як доробитеся кусня хліба, - коби вас лиш Бог охо-

114

ронив від тої джуми сьогочасної, від огидного космополітизму, котрий єсть погибелю всякій народности! Видимо всі, що Русини відповідно свому числу, таки найбільший контінгент доставляють до того сумного космополітизму. „Вконець на розході лишаю вам, чесна молодіже, малий образець, котрий остався в моїй памяти з тих часів, коли засідав я ваші шкільні лави. Ото в старій, мітичній Греції найславнійший герой Геркулес не міг побороти Антея великана, бо скоро сей ослабав, то щоби лиш ногою землі діткнувся, прибувало йому нової сили, бо земля була йому матірю. Аж коли Геркулес підніс єго від землі, тогді відобрав єму силу, тогді його задавив. Так і ви, любі братчики, хоть як тяжка булаби ваша борба, хоть як високо піднеслаби вас доля, не дайтеся відорвати від вашої матери — від народу! Тогді лише ви будете сильні в народі, а нарід вами славний! О то просить вас нарід через мої уста". Промову сю приняли всі грімкими оплесками. Першим головою „Просвіти" вибрано молодого тоді гімназійного професора Анатоля Вахнянина (1868 — 1870). Другим головою „Просвіти був Юліян Лаврівський (1870 — 1873). Третим з ряду головою товариства „Просвіта" був Володислав Федорович, власник маєтности Вікно коло Грималова, що значнійшу квоту гроша дарував на зелізний фонд „Просвіти". По нім вибрано в році 1877. головою „Просвіти" професора університету д-ра Омеляна Огоновського, котрий проводив товариству до своєї смерти (1894. р.). Під проводом д-ра Омеляна Огоновського розвинулась „Просвіта", так що своїми філіями і читальнями обняла майже цілий край, та її видавництва поширилися в народних масах. Одною з дуже знаменних справ з часу проводу Юліяна Лаврівського в „Просвіті" була справа погодження партій руських, до чого ініціятиву

115

підняв був в 1870. р. митрополит Йосиф Сембратович. Він запросив представників з обох сторонництв до себе на нараду, та відтак крилошанин М. Малиновський уложив тези до погодження обох сторонництв. Ті тези переслав митрополит „Просвіті" як представниці народовців і „Раді Рускій" як представниці руссофілів. Найзамітнійше з сих тез було те, щоби Русини галицькі узнали себе окремим на-

116

родом 3-міліоновим і признали митрополита своїм заступником не тільки в церковних, але й в народних справах. Відповідь на ті предложення рішив виділ „Просвіти" на засіданню з 17. січня 1871. р. По відчитанню присланих тез поставив був д-р Kopнило Сушкевич внесеннє: виготовити пропамятне письмо до митрополита, та в сім письмі зясувати перегляд розвою руської народности, політичних пересвідчень і сторонництв, від часу народного відродження в 1848. році, і виказати, що народне сторонництво тримає ся народної програми, постановленої „Головною Радою Руською" з 1848. року, а сторонництво репрезентоване „Радою Рускою" з 1870. року, повстало з відступників від тої народної програми, отже згода між обома партіями стане тоді, як „Рада Руска" навернеться до програми з 1848. року. Один із членів виділу був тої думки, щоби виділ узнав себе некомпетентним в тій справі, бо „Просвіта" [*) Пр. пор. Іван Белей, Двацять і пять літ Товариства „Просвіти", Львів, 1894,— з котрим я, як з моїм приятелем політичним, нераз розмовляв на теми нашого національного відродження.] є товариство літературне,а не політичне. Голова Лаврівський станув по стороні д-ра Сушкевича і доказував компетенцію виділу, бо тут — сказав — йде о справу, котра входить в круг ділання товариства наукового і літературного і тісно вяже ся з питаннєм про самостійність руської мови і літератури. Виділ ухвалив внесеннє д-ра Сушкевича з додатком голови Лаврівського, що в пропамятнім письмі має бути виражене: „Народне сторонництво аж тоді буде могло увійти в близші порозуміння з представниками противної сторони, коли „Рада Руска" вискаже на візваннє митрополита своє пересвідченнє: чи узнає самостійність 20 - міліонового народу руського як окремого від народів російського і польського. Коли „Рада Руска" притакне на се питаннє, тоді наступлять дальші переговори над поодинокими точками, — колиж вона не признать сомостійности на-

117

шого народу, то „Просвіта" згоду з нею мусить узнати за неможливу. Виготовленнє пропамятного письма по думці виділу поручено д-ру К. Сушкевичеви і проф. Ан. Вахнянинови, і вони в місяці марті 1871. р. з поручення виділу доручили його митрополитови. (Се пропамятне письмо було надруковане в ч. 58. „Основи" з 2. мая 1871. р.). Тут годить ся зазначити, що автори пропамятного письма не забули „тим Русинам, що признають ся до якогось 3-міліонового народу", сказати, що о „3-міліоновім народі руськім ані історія, ані етнографія нічого не знає, а виділ „Просвіти" не може підпирати такої програми, бо она найскорше отвирає ворота до узнання тих трьох міліонів за частину російського народу". „Рада руска" на сі тези нічо не відповіла, та ціла справа скінчила ся на нічім, але стало ясно, що партія русосфільська ґрупуєть ся в „Раді рускій"... Та в таких обставинах робота „Просвіти" не була легка, бо треба було боротись не тільки з темнотою народу, але й зі всяким упередженнєм, зневірою і лукавством старої галицької інтелігенції. Та перших народовців кріпила віра в побіду правди і вони по заснуванню „Просвіта", наче апостоли розійшлись у всі сторони рідного народу до праці над його освідомлюваннєм. Не забуду ніколи памятних слів першої відозви „Просвіти": „Нехай всякий, хто може, жертвує для рідного народу й свою лепту..." Отсі слова були для мене благородним живчиком в моїм молодечім віці, що мені вказав перший шлях праці національної. Та я давав свою лепту по змозі. Як ученик гімназійний використовував я час свят і ферій, щоби неграмотним селянам читати книжочки „Просвіти", та пояснювати їм те, що пише ся, а грамотним (письменним) роздавати книжочки „Просвіти", щоб далі читали і людям пояснювали. Те саме робив я як студент університету і допровадив до заснування читальні, де в неділі і свята збирались найповажнійші господарі з громади та вичитували

118

газети і книжки. Те відбувалось під проводом мого отця Антона Левицького, місцевого пароха в Нижневі, повіту товмацького і моєї матери Костуні Левицької, що приєднувала сестриці до читальні, каси позичкової і крамниці. А по скінченню студій університетських сповнилось моє бажаннє, щоб я вступив в члени „Просвіти" (1883. р.) і міг ділати в центральнім виділі товариства „Просвіта" у Львові. Тут працював я двайцять і пять років ідейно, щоб дати мою духову лепту для рідного народу, та уступив аж тоді, коли мене покликано до важкого обовязку: проводу політичного...

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"