"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

4. Угодова політика Юліяна Лаврівського, 1869. р.

Тим часом стававло становище наших послів в галицькім Соймі що раз то скрутнійше, бо поміч австрійського правительства у Відні не була щира [45 Міністер Байст виправдував ся перед о. Мих. Куземським в лютім 1867. року, що не було представлень Русинів в компетентнім місці тоді, — коли ухвали Сойму галицького предкладано до санкції. Та се був нещирий і незручний викрут...]. Тодішнє австрійське правительство (централістів) прирікало охорону руського народу, але всеж таки предкладало шкідні соймові закони і постанови до цісарської санкції, не зважаючи на протести і зажалення наших послів, так що остаточно полишило галицькому Соймови з польською більшістю: вирішувати про долю Русинів (Українців).

Розваживши те невідрадне положеннє поставили були наші посли в галицькім Соймі в р. 1869. угодовий внесок Юліяна Лаврівського з домаганнем переведення рівноправности руської (української) народности з польською.

На першім засіданню третої сесії, другого періоду галицького Сойму з 15. вересня 1869. р., явив ся як шеф галицького намісництва: Людвік Поссінґер-Хоборскі та заявив, що наслідом смерти митрополита Спірідіона Литвиновича заімену-

119

вав цісар: радника висшого суду краєвого п. Юліяна Лаврівського заступником маршалка краєвого. Новий митрополит іще тоді не був заіменований і тому на місце митрополиче вступив як член галицького Сойму: о. Михайло Малиновський, адміністратор гр. кат. митрополичої львівської дієцезії[46 Михайло Малиновський був ініціятором пропаґанди тверезости і засновування брацтв тверезости в нашім краю, — передше, в р. 1868. видав діло п. з. „Kirchen-und Staatssatzungen bezuglich des griechisch-katholischen Ritus der Ruthenen in Galizien", та в p. 1862. Михайла Гарасевича: „Annales ecсlesiae Ruthenae".]. На засіданню Сойму з 27. жовтня 1869. р. узасаднював п. Лаврівський свій внесок про уладженнє національних відносин в краю. Сей внесок п. Лаврівського підписали посли: Наумович, Ковальський, Павликів, Малиновський, Дзерович, Гушалевич, Коцко, Петрушевич, Минкович, Іщук, Филипів, Сич, Ковбасюк, Королюк, Керничний, Лепкалюк, Гулак, Макович, Манастирський, Дзюбатий, Боднар, Сапрука, Папчук, Зиньчак, Лавринович, Яновський, д-р Крижановськийу Кульницький і Базилевич. Сам отсей внесок обнимав XXXII артикули, що означували загальні постанови про рівноправність польської і руської народности; — язика, шкіл і політичних відносин. Зокрема, відносно язика уміщено тут постанову, що справи язика під зглядом граматикальним, лєксикальним, як також форми писання і правопису не є предметом законодавства; що кождому горожанинови вільно уживати язика польського або руського у зносинах зі всіми властями, а власти мають відповідати устно і писемно в тім самім язиці, але краєве намісництво і ціла адміністрація краєва (за виємом духовних і військових властей) мають уживати язика польського у внутрішній службі. Відносно шкіл, приймаєть ся, що язик польський і руський є в школах язиками викладовими в розмірах означених; домагаєть ся впровадження руського язика викладового у всіх клясах

120

академічної гімназії у Львові, як також в рівнорядних клясах гімназій в Перемишлі, Станиславові, Самборі, Бережанах і Тернополі; в реальних школах малиб бути оба язики краєві викладовими; в львівській академії технічній малиб бути викладані деякі предмети в язиці руськім; на львівськім університеті малиб відбуватись виклади в язиці польськім і руськім; а у політичних відносинах зглядом уживання язиків польського і руського в Соймі остають дотеперішні постанови в своїй силі, але протоколи засідань соймових мають бути відчитувані на переміну в польськім і руськім язиці; з цілого Сойму повинен бути вибраний до Виділу Краєвого один член і один заступник руської народности; при уділюванню стипендій і краєвих підмог мають бути Поляки і Русини зарівно узгляднювані; руський театр у Львові, під зарядом виділу Руської Бесiди, має побирати підмогу з фонду краєвого, за що Виділ Краєвий мавби право контролі над дирекцією сього театру, і и. Та при узасаднюванню сього внеску сказав п. Лаврівський: „Маю нині заявити, що залишаєм давну політику, котрої трималисьмо ся до сього часу зглядом вас і вступаєм на нову дорогу", а як причину сього подав, що добро монархії як і нашого спільного краю а також і наше особисте добро жадає того, абисьмо ся примирили. В дальшім заявив він, що в теперішнім предложенню "не жадаємо поділу Галичини та узнаємо край наш як спільний, а в нім на спільній підставі хочемо далі працювати разом (оплески від польських послів), — прото жадаєм рівноуправнення нашої „возлюбленної" народности і поставлення її на рівні з народностею польською". Вкінці заявляє п. Лаврівський. що внескодавці придержувались по найбільшій части тих засад, котрі в р. 1848. на Соборі славянськім в Празі були установлені межи Русинами і Поляками та відчитав ті головні засади в язиці польськім, аби всі зрозуміли: Zbiór słowiański w Pradze. Sekcya Polaków i Rusinów. Układy Rusinów z Polakami w Galicyi.

121

Отсі засади обнимають сім параграфів з ось яким змістом: Всі уряди громадські і міські уживають язика переважаючої більшости населення, але кождий краян має свободу уживати язика польського або руського в зносинах з властями, що відповідають в тім самім язиці; школи народні в язиці більшости, але меншість може мати школу для своєї народности; гімназії для народности польської і руської окремі; на університетах виклади в кождім язиці; Гвардія народна галицька вибирає більшістю: своїх начальників і становить про уживаннє команди польської або руської та буде уживати гербів обох народностей побіч себе; цілий край має спільну центральну владу і сойм спільний з язиковою рівноправністю; зрівнаннє всіх обрядів краю; конституція має оречи як найвиразнійше повну рівність між Поляками і Русинами, що має бути свята і ненарушима; — узнаннє потреби і часу поділу Галичини на два окремі округи адміністраційні належить до Сойму законодатного [47 Тому отся справа була порушувана в першім австрійськім Соймі державнім (Osterr. Konstituirender Reichstag) у Відні, де Головна Руська Рада внесла була петицію про переведенне поділу Галичини і відтак долучила іще 61.437 підписів (22. вересня 1848. року).]. До того зазначив п. Лаврівський, що від тої угоди в многім уступаєть ся, щоби уможливити порозумліннє, але жадаєть ся двох річей: „Одною є рівноправність, щобисьте нас не польонізували, а другою є, абисьте нас не деморалізували (перетяганнєм перекиньчиків). Поляки приймили сей внесок зразу прихильно і переказали Виділови Краєвому до поставлення відповідних предложень. А Виділ Краєвий вибрав анкету з 13. членів та постановив, що до важного рішення треба присутности 11. членів і згідної заяви всіх, се значить, що рішення можуть бути тільки одноголосні, бо одно „veto" розбиває все. Наслідом такого правильника предложила анкета свої протоколи Виділови Краєвому, але в сих протоколах не було відносних

122

рішень. Тому Виділ Краєвий предложив ті протоколи опісля Соймови без внесків, а Сойм приймив мовчки таке предложеннє і сим чином убив справу угоди „польсько - руської", та показалось, як казав Стефан Качала — зпершу великий приклонник угоди з Поляками, — що з Поляками не мож „пактувати", себто годити ся. Нагадую собі, як велике невдоволеннє і недовіре викликвла була угодова акція Лаврівського між Русинам (Українцями) в краю, котрі осуджували Лаврівського за те, що він здався на ласку і неласку Поляків та сим зрадив народну справу і від тоді станула угода Лаврівського відстрашаючим прикладом польсько-руського поєднування. Але в дійсности, такий спосіб поступовання повторював ся стереотипно у всіх угодових переговорах Поляків з Русинами, що Поляки дуже радо втягали Русинів в угодові переговори, а опісля проволікали і на нічо не годили ся. Та відносно угоди предложеної п. Лаврівським, годить ся ствердити, що се не було предложеннє особисте п. Лаврівського, але всіх наших послів, котрі тоді засідали в Галицькім Соймі краєвім, бож сей внесок підписало трийцять_наших послів, отже майже всі наші посли, а ніхто зпомiж них не заявив ся проти. Стверджую отсе тому, бо по невдачі розпинали п. Лаврівського як раз ті найбільше, що підписали його внесок, — значить, у нас не перевелись люде, що є кріпкі задним умом... В самій річі, предложена угода, що мала наче реалізувати засади національної рівноправности Собора славянського в Празі з р. 1848, — представляє

123

декаденцію політичну, бо не обстоює ані не застерігає собі на будуче домагатись національного поділу Галичини, але добровільно спускаєть ся та віддає противникови всі атути зі своїх рук, хоча той противник не мав державної влади над нашим народом. Предложеннє п. Лаврівського і товаришів зриває з давною політикою та піддається рішенню польської більшости соймової, — значить, прирікає, що не буде шукати помочі поза краєм, а вдоволить ся сим, що дістане з рук Поляків. Тому угодова акція п. Лаврівського і товаришів викликати мусіла розчаруваннє ізнеохоту між Русинами (Українцями) в краю та дати привід знова до піднесення русофільської струї, а також докорів з боку австрійських Німців, що всеж таки держали себе за „покровителів покривджених Поляками — Русинів"... З відносних нарад комісійних треба згадати, що в р. 1870, радила іще так звана „межинародна комісія" над угодовим предложеннєм п. Юліяна Лаврівського. До неї належали: Юл. Лаврівський, о. Антін Петрушевич, о. Т. Павликів, о. Василь Ільницький, др. Ізидор Шараневич, др. Корнило Сушкевич, і Анатоль Вахнянин. Отся комісія устійнила одноголосно: 1) що наш руський нарід є окремий від польського; 2) що він є також окремий від народу російського, і 3) потребу рівноуправнення народностей: руської і польської. Отеє був теоретичний вислід з цілої політики угодової того часу.

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"