2. Боротьба в „Раді рускій", 1879. р.

Рік 1879. мав своє значіннє в орґанізації внутрішній галицьких Українців. Тоді стояли проти себе в Галичині вже два національні табори: Народовці Українофіли і Старорусини Руссофіли, та поборювалися на кождому місці. А в р. 1879. прийшов був той момент, в котрім наша суспільність забажала згоди, бо її здавалось, що ріжниці між обома партіями дадуться легко усунути, так як спір йде головно про правопис, та коли станемо згідно ділати, то буде нам ліпше як в партійнім роздорі.

До угодового настрою причинилась велика невдача при виборах до Державної Ради, яку приписувано безуспішности політики попередних послів, а крім сього розєднанню наших партій.

Змагання до спільної організації в політичнім товаристві „Рада руска", що тоді було в руках Старорусинів Руссофілів, проявилось було у Львові як також в краю, найсильнійше в Тернопільщині[60 Пр. пор. Олександер Барвінський, в „Ділі", ч. 182. з р. 1924, у фейлетоні під наг.: Іван Наумович і Яків Мардарович.]. А перший акт згоди мав доконатись на загальних зборах „Ради рускої" у Львові, в дні 18. падолиста 1879, на котрих мало бути прийнятих кількадесять народовців (говорено про число 40, о скілько собі пригадую) в члени сього політичного товариства. Але отсе діло поєднання перебили львівські Руссофіли: головно редактор „Слова" Венедикт Площанський і адвокат Д-р Іван Добрянський. Виділ "Ради рускої" приняв тільки двох „благонадеждних" нових членів, а зголошення инших відкинув, та загальні збори „Ради рускої" у Львові відкинули відносний відклик, який узасаднював Юліян Романчук серед крику розярених Руссофілів. З ґалєрії салі „Народного Дому" я побачив і почув тоді по раз перший нашого „сідоглавого" Романчука та з того його достойного виступу

набрав я до нього незвичайної симпатії і глибокої пошани.[61 Як тодішні Старорусини уміли маскувати свої русофільські почування, най викаже отся мала подія. Я був прийшов до о. Теофіля Павликова як пароха у Львові з просьбою, щоби підписав мені посвідку на увільненнє від оплати чесного на університеті. Коли о. Павликів побачив мою посвідку, написану фонетичним правописом, розгнівався на мене і зачав роздирати сю посвідку, а я побачивши в тій хвилі портрет Шевченка на стіні його хати, показав рукою на сей портрет. Тоді о. Павликів здержався в розгоні і сказав до мене: Я також не є Москаль, але не зношу какоґрафії!.. Він сів і зараз написав мені посвідку своєю какоґрафіею.]

Та ціла боротьба, яка виринула з сього приводу, доставила явний доказ, що так званим Старорусинам ішло про зовсім прінціпіяльну справу: виречися самостійносте української нації на користь „обєдиненія" в один народ, та що порозумліннє з тими людьми є виключене.