"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

34. Дальші наради Сойму галицького, 1903. р. і несподівана сецесія.

Отвираючи Сойм — привитав маршалок краєвий граф: Станислав Бадені послів руської народности і просив їх, щоби йому не відказували свого довіря та заявив, що у нього найдуть тепле зрозуміннє культурних і народних потреб руського народу. Намісник граф Андрій Потоцкі промовив кілька речень по руськи, при чім зазначив, що є готовий попирати народний, культурний і економічний розвій

383

народу руського, так само як польського, але не завагаєсь виступити проти обявів ненависти суспільної чи народної. Отсими заявами представились оба достойники краєві. Маршалок граф Станислав Бадені заявляв прилюдно, що ніхто з розумних польських політиків не вірить в те, щоб можна дійти до спольонізування Русинів, та був приклонником політики угодової супроти Русинів народовців, а рішучим ворогом руссофільства. Намісник граф Андрій Потоцкі був політиком менше виробленим та завзятим консерватистом і чоловіком вдачі абсолютної, а перехилював ся до галицьких Руссофілів, бо Українці своїм радикалізмом не підходили під його консервативні почування. Під авспіціями сих двох мужів розпочалась осінна сесія Сойму. Заступником маршалка краєвого заіменував був цісар: о. митрополита Андрея Шептицького. Посол Олесницький поставив внесок на зміну статуту краєвого і соймової ординації виборчої, на засадах: заведення в громадській курії виборів безпосередних та утворення нової курії для тих, що на полі прав публичних до сеї пори були видідичені. Сей внесок перейшов до комісії для реформи виборчої,— значить, що шляхотсько-польська більшість зачала вже погоджуватися з конечністю реформи виборчої. Опісля, супроти внеску п. Стапіньского, з польської людової партії, о запровадженнє язика польського у внутрішній службі і переписці всіх урядів в Галичині, відповів п. Олесницький в дні 19. вересня 1903. p., що ми наших прав язикових на точці язика урядового в сім краю ніколи не зречемо ся,— але нині, коли є поставлене внесеннє, щоби права істнуючі на користь польського язика розширити, то ми не ставляємо позитивного внесення в сім напрямі, а тільки наше становище зазначити мусимо. Думаю, закінчив він свою промову,— що гармонія в краю в добрий спосіб здійснить ся, як управнення наші будуть в дійсности пошановані.

384

Отсей мінорний тон промови голови Клюбу соймового вказував на те, що є тенденція: лагідним способом виєднати згоду польської більшости соймової на узглядненнє домагань ставлених нашими послами в інтересі політичнім руського народу. Над галицьким Соймом зависла атмосфера якогось дивного вижидання та в осередку сього положення була справа оснування руської ґімназії в Станиславові. Сею політикою не був вдоволений „Народний Комітет“ та в „Ділі“ виказував потребу обструкції, щоби нищити Сойм краєвий, бо там не добудемо заспокоєння наших домагань... Тим часом зайшла нова демонстрація наших студентів на львівськім університеті, з приводу вибору звісного професора кс. Фіялка ректором університету. Наші студенти запротестували проти сього вибору і зажадали, щоб кс. Фіялек уступив, бо він дразнить їх почування,— та в дні 17. жовтня 1903. р. обкидали його на університеті гнилими яйцями. З сього вийшла хрія університетська. Сенат університетський зараз виключив руських студентів — демонстрантів з університету і віддав справу самого нападу прокураторії державній до урядування, а всепольські студенти заняли вхід до університету і постановили не впускати руських студентів до університетського будинку. Через сей менше розважний крок наших студентів знова заострилась польсько-руська боротьба. Всепольська молодь уладила нічний напад на руську духовну семинарію, а наша молодь хотіла приступом брати університет. В сій справі звернули ся: о. митрополит Шептицький і ректор духовної семинарії о. Хомишин до центрального правительства у Відні, та остаточно польська молодь мусіла залишити бльокаду львівського університету. Між польськими студентами найбільше відзначились у сій боротьбі: студенти Дубанович, Мончевскі, і Строньскі... Та заки притихла боротьба на львівськім університеті — галицький Сойм вдруге став видо-

385

вищем сецесії заступників руського народу. Справа оснування руської ґімназії в Станиславові була одним з тих актів, котрим польські верховоди переповнили чашу терпеливости наших послів. „Коло польське“ ухвалило, що поки — що не годить ся на заснуваннє руської ґімназії в Станиславові та рішучо застерігає ся проти сього, щоби без ухвали Сойму вставляти до державного буджету квоту на удержаннє ґімназії. І в сім не помогли представлення, маршалка краєвого і намісника, ані цісарські слова! В дні 29. жовтня 1903. р.{Руський Клюб соймовий оголосив дня 28. жовтня 1903. р. в пресі, що пп. Михайло Глиджук, член Виділу краєвого і Ксенофонт Охримович перестали бути членами Клюбу. Опісля виявилось, що вони зломали солідарність.} поставлено справу руської ґімназії в Станиславові на чергу нарад Сойму. За негайним оснуваннєм руської ґімназії в Станиславові промовляли посли: Барвінський, Король, Могильницький і Олесницький, але польська більшість соймова не далась переконати і відкинула відносний внесок. Отcе було знаком побіди всепольських думок в польській суспільности і сим чином виявилось, що польські національні демократи є гірші для нас як польська консервативна шляхта. По такім вирішенню справи зложив голова руського соймового Клюбу п. Олесницький заяву такого змісту, що по виборах в 1901. p., Народний Зїзд припоручив руським послам на останну пробу іще раз вступити до Сойму, та в разі, колиб політика соймової більшости вчинила їх положеннє неможливим в Соймі, виступити з Сойму і відкликати ся до руської суспільности; що помимо політики крайно льояльної з боку руських послів найшли ся вони в неможливости дальшого співділання в Соймі, котрий відкинув мінімальне домаганнє нашого народу — в імя одного тільки мотиву: ненависти і змагання до знищення культурного розвитку руського народу, а дволітний досвід пересвідчив їх, що в тім Соймі не буде для нас справедливости,— тому покликуючись на

386

свою деклярацію з 30. грудня 1901. р. лишають руські посли Сойм і оставляють представникам польського народу в Галичині відповідальність за приневоленнє їх до сього кроку, та підносячи всенародний грімкий протест проти тяжкого насильства ідуть вони в той народ, котрий їх тут вислав, а дальше вже належить до нього... По сій заяві складали наші посли свої мандати посольські. Тоді маршалок краєвий граф Станислав Бадені зворушений промовив, що він і більшість соймова мають жаль з приводу зложення мандатів зі сторони руських послів, бо він мав надію спільних і пожиточних праць,— та висказав бажаннє, щоби звязь з руськими послами навязалась на ново для добра краю і обох народностей. А щоби перед світом оправдати сю незвичайну подію політичну,— другого дня виступив в Соймі п. Давид Абрагамович з польською деклярацією, в котрій намагав ся ложними подіями виказувати, що руському народови в Галичині не дівсь ніяка кривда, та що сецесія руських послів була тільки кличем до боротьби проти Поляків...

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"