"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"

108. Наради австрійської делєґації.

Та сі відносини звернули сим разом на себе увагу австрійської делєґації. Висказ міністра за-

706

кордонних справ графа Берхтольда про приязні відносини Росії до Австро-Угорщини не вдоволили членів делєґації. В дискусії над буджетом закордонних справ, дня 8. мая 1914. p., сказав я, що відношеннє нашої монархії до Росії є в сій хвилі для нашого народу найважнійшим питаннєм закордонної політики, якого не полагоджує фраза міністра Берхтольда,— а порада п. Крамаржа, що добрих відносин до Росії неповинна нарушувати подія, як одно або два села в Галичині перейшли на православіє, се добра рада для Сазонова, а не для Берхтольда, бо такі події кидають наш нарід на поталу російської пропаґанди. Далі, я констатував, що в Австро-Угорщині взагалі нема Росіян, а в Галичині, Буковині і Угорщині живуть Українці — свідомі своєї окремішности національної, та руссофільство є продуктом, імпортованим зза кордону, котрий без закордонної підмоги мусить счезнути. Опісля, я підніс, що Росія параліжувала кождий крок Австро-Угорщини на Балкані, а тепер вже мобілізуєсь на нашій східній границі, та пропаґанда православія се підготовлюваннє російської національної ідеї як стадії до відорвання Галичини і Буковини від Австрії. Та ґрунт до сього витворило, сказав я,— австрійське правительство, бо не хотіло узнати рівноправности нашого народу і віддало його під пануваннє Поляків, а російське правительство використало зневіру ґрупи невдоволених — для своїх цілей. Свобідний розвій українського народу в Австрії є найсильнійшим чинником проти російських аспірацій і се мусять вже раз зрозуміти державні мужі Австрії! При кінці моєї промови заявив я, що особлившу вагу має для Українців: полагодженнє справи українського університету у Львові, а злі духи кажуть, що Росія булаб невдоволена з заснування українського університету — та австрійські Українці хочуть мати можливість

707

спокійного розвитку в культурній, економічній і національній области. Відтак поставив я запит, чи міністер закордонних справ схоче поробити енерґійні кроки проти вмішування Росії до внутрішних справ Австрії... Міністер закордонних справ граф Берхтольд відповів на мій запит, що правительство сповняє свій обовязок супроти ворожої аґітації,— та що російське правительство заявило,— що воно далеко стоїть від тої аґітації. В польськім таборі відбував ся тоді живий фермент орієнтацій передвоєнних. Всепольський делєґат граф Скарбек зложив був свій мандат до делєґацій, бо він хотів промовляти в делєґації проти союза Австрії з Німеччиною, а президія Кола польського на се не призволила. Се була та проникаюча струя польської політики, що зверталась на сторону Росії, головно з антагонізму до Німців...{„Галицко-русское Общество“ в Петербурзі звертає увагу на загальну німецьку небезпеку, що насуваесь на всіх Славян. Ректорат львівської політехніки самочинно усував нашого професора Романа Залозецького, за його статтю вислану до берлінської кореспонденції „Der Osten“, в справі зарібкової еміґрації.} В закордонній комісії австрійської делєґації прийшло було опісля до бурливих сцен підчас промови п. Крамаржа, в дні 9. мая 1914. р. Між иншими німецький п. Вальднер з обурення стан кричати: „Як се можна, щоби посол австрійської репрезентації смів оборонювати зрадницьку, ворожу державі акцію! Бідних, збаламучених треба жаліти, але тих, що їх звели, мусить ся напятнувати! А хто боронить сих, той є „advocatus diaboli“!... Таку лекцію дістав п. Крамарж від Німців за виправдуваннє російської пропаґанди в Галичині. По сім прийшла черга на мене і я відмовив п. Крамаржеви права говорити про відносини в Галичині, бо він їх не знає і не розуміє та не є покликаний говорити іменем нашого народу. Я пригадав йому, що

708

українська репрезентація ніколи не мішалась до чесько-німецького спору і поводилась льояльно супроти Чехів, супроти чого вона має право жадати, щоби й чеський політик зберігав взаємну льояльність і не мішав ся в наші справи. Є се іронія, сказав я,— як п. Крамарж говорить про деспотичну Росію наче заступницю свободи віри в Австрії! Ми не домагаємо ся репресій і не мішаємо ся до руссофільського процесу у Львові, а уважаємо, що се діло правительства: превенційними способами запобігати ширенню російської пропаґанди. У військовій делєґаційній комісії промовляв п. Василько та заявив, що Буковина не має найменшої причини міняти доброго австрійського горожанства за царське невільництво, як також висказав надію, що всі Українці на Буковині, в Галичині і на Угорщині згодом здобудуть прибіжище для свобідного культурного і економічного розвою в Австрії. З ним полемізував чеський радикал п. Кльофач та оборонював російську пропаґанду в Галичині, повторюючи чеську лєґенду, що там не йде про якусь аґітацію, а тільки про свободу віри... Міністер війни Кробатін запитаний довірочно, чи австро-угорська армія є заосмотрена до відпору в разі воєнного наступу,— відповів, що все приготовлено. Настрій в обох делєґаціях був такий, що кождий думав про війну, але ніхто не вірив, що в дійсности прийде до війни... Австрійська делєґація перемінилась в австрійську Палату послів... В нарадах австрійської делєґації брали участь також президент міністрів граф Штірк і управляючий австрійським міністерством скарбу барон Енґель. В дні 15. мая 1914. р. заіменував цісар соймового посла Станислава Незабітовского краєвим маршалком для Галичини, та намісник Коритовскі негайно впровадив його в урядуваннє. у Виділі краєвім у Львові. Новий маршалок краєвий належав до польських консерватистів, але був поміркований у відношенню до українського народу.

709

В другій половині місяця мая 1914. р. відбула ся в повній австрійській делєґації дебата про закордонну політику, при чім делєґати порушували також домагання з области внутрішних справ народів Австрії. Тут промовляв знова п. Кльофачі сказав, що Росія не має ніяких аґресивних намірів проти Австрії, та пробні мобілізації не є ніякою демонстрацією супроти неї, але через процеси в Сиготі і у Львові стала Австрія мучителькою православія в очах балканських народів, та супроти сього Росія обвинувачує Австрію, що вона веде українську пропаґанду в Росії... Опісля промовляв іще п. Крамарж і займав ся внутрішною політикою. Він підніс був, що як має ся усунути трудности в діяльности парляменту, то вперід треба полагодити питаннє національне — конституційно і адміністраційно, а до сього необхідна є реорґанізація Австрії через заведеннє національної автономії з окружними правительствами і значним розширеннєм компетенції соймів.{В сій дебаті накинув ся був п. Кдьофач на український рух в Росії та за підмовою галицьких Руссофілів покликував ся на мниму зраду гетьмана Мазепи і виступав проти Австрії за вищукуваннє української нації. На сі напасти відповідав я дня 22. мая 1914. р. Пр. пop. Stenographische Sitzungs-Protokolle der Delegation des Reichsrates, Budapest, 1914, стор. 176 і 177.} Тоді парлямент мігби заняти ся внутрішною політикою Австрії... З черги прийшов я до слова та заявив, що для всіх народів Австрії є потрібна парляментарна трибуна, а причиною лиха у внутрішній політиці сеї держави є те, що в періоді приготовлення австрійської конституції зроблено блуд, який все мстить ся на політиці Австрії. Замісць сконструовати самостійні національні области — створено коронні краї без огляду на пануючі в них національні відносини і сим уґрунтовано перевагу одних націй над другими. Се стало ся на підставі лютового патенту з р. 1861. в Галичині, де українську націю видано під польську майоризацію і тирольців сходу відіслано до лаеки Поляків. А потреби нашої нації інте-

710

ресують австрійське правительство доти, доки не перейдуть державні конечности, як се виказує клясичний приклад в справі нашого університету... Щирих стремлінь до побудовання держави австрійської на основі національної автономії не переведено і тому в Австрії панують національні боротьби, що валять сойми і розвалюють репрезентацію народів. Та вкінці настав у нас період національних угод, за порозуміннєм відносних націй, але таким способом не розвязуєсь проблеми внутрішної політики і тільки хвилево лагодить ся антаґонізми... А в закордонній політиці, говорив я, перенесла ся точка тяжкости з Балкану на східно-північний фронт нашої держави, сказав я,— та в Галичині веде ся зарав конкуренцій на пропаґанда між Австрією і Росією. Ми розуміємо, що приязні сусідські відносини до Росії є пожадані, але конечною умовою мусить бути те, що Росія залишить дальших проб національного асимілювання Українців Галичини і Буковини з Росіянами. А як Росія дійсно прихильна є свобідному розвиткови нашого народу, то вона передусім обовязана є дати українському народови в своїм царстві рівноправність,— за якою ніби побиваєсь для Українців поза границями своєї імперії. Вкінці сказав я, що ми уважали своїм національним обовязком також звернути увагу спільного правительства на відносини українського населення на Угорщині, і сподіємо ся, що приреченнє угорського президента міністрів графа Стефана Тісси про справедливу національну політику — буде відповідно виконане. Ми не тратимо надії, що Австрія стане для нашого народу заборолом культурного, економічного і політичного розвою, та се буде условиною безпечности і сили монархії... Рівночасно виступив був російський міністер закордонних справ Сазонов в Думі з промовою про закордонну політику Росії. Відносна Австрії сказав він, що австрійське правительство не допустить до сього, щоби ворожий до Росії рух, який в останнім часі

711

бачиться серед руссофобських елєментів в Галичині, і який має на меті викликати трудности в російських граничних провінціях,— міг псувати добросусідські відносини між обома державами... Се було в дні 22. мая 1914. р. Опісля в дні 25. мая 1914. р. промовляв в австрійській делєґації п. Василько. В часі його промови появив ся був в дипльоматичній льожі російський амбасадор Шебеко. Буковинський делєґат п. Василько сказав тоді, що істнуваннє російської нації в Галичині і Буковині се така сама видумка, як російські жалі на мнимі переслідування православія в Австрії. Ми ніколи не відкликали ся, казав п. Василько, до Росії за помочію і на будуче не бажаємо нічого иншого, як тільки того, щоби Росія не здержувала нашого культурного і економічного розвою. Українці бажають мира з Росією, але не їх коштом... Міністер закордонних справ граф Берхтольд відповідав на наші промови{В тій делєґаційній сесії було нас двох: я від галицької і п. Василько від буковинської репрезентації. Ми оба поступали згідно і щиро собі помагали.} і заявив, що держава живо інтересуєсь культурним розвоєм Українців в Австрії. Ми оба, я з п. Васильком, внесли були в австрійській делєґації також інтерпеляцію з причини накладання російського цла на українські книжки... На закінченнє нарад делєґацій прийшла справа військового буджету. В тій справі виступив я проти того, що галицькі власти на припорученнє міністерства війни обмежують свободу еміґрації сезонових робітників з Галичини і виказував, що переходженнє сезонових робітників не є виселеннєм (еміґрацією) в правнім значінню, та що у відносних обставинах є сезонова еміґрація оправдана і конечна. Далі підносив я, щоби в українських полках заведено українську мову для жовнірів і полку та щоби офіцири в тих полках знали українську мову,— як також понаглював я справу курсів для

712

анальфабетів у війську і домагав ся рівнорядного трактування греко-католицьких військових духовників з римо-католицькими. Вкінці сказав я, що до зоруження належить не тільки технічне виобразуваннє, але також завзяттє і одушевленнє в армії, а до сього треба необхідно, щоби держава давала кождому народови те, що йому належить ся... Українська справа вибилась в тогорічній делєґації на одно з перших місць,— не як місцева галицька, але як міжнародна справа... З кінцем місяця мая 1914. р. покінчили свої оживлені і горячі наради обі делєґації: австрійська і угорська — згідно, та усі посли розїхались домів, бо цісар Франц Йосиф не хотів скликати вже парляменту. Становище чеських послів в делєґаційних нарадах зробило некорисне вражіннє в нашім краю. В дні 29. мая 1914. р. мав відбути ся чеський лікарський зїзд в Празі, та з огляду на виступи чеських членів делєґації — вирішило Українське Товариство лікарське у Львові: не брати участи в тім зїзді...

"Кость Левицький. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914"